Мохнач (городище)

Середина V ст. до н. е. — XIX ст. н. е.

Загальна ≈12,5 га

На високому мисі правого берега Сіверського Дінця, який утворювався заплавою Дінця і глибоким розлогим яром, по якому ще з кінця ХХ ст. ще протікала річка Мохначка.

Городище в с. Мохнач згадується ще на початку ХVII ст. в «Книга Великому Кресленню» (1627 р.). В 1830-ті рр. воно вперше було оглянуто викладачем Харківського імператорського університету Вадимом Пассеком. Розкопки на ньому розпочалися лише в середині ХХ ст. Спочатку Борис Рибаков у 1950 р., а згодом і Борис Шрамко[1] (1953 р.) провели тут незначні за обсягом  розкопувальні роботи. В сезоні 1954 р. невеликий загін на чолі зі Світланою Плетньовою[2] продовжив роботи на городищі, в тому числі і в одному з розкопів Бориса Шрамка. Протягом дванадцяти сезонів (1999—2001, 2005—2008, 2010, 2012—2015 рр.) роботи на городищі здійснювала Середньовічна експедиція Харківського національного педуніверситету під керівництвом Володимира Колоди[3]. У 2001 р. проводилися ґрунтознавчі дослідження (В. В. Колода, Ф. М. Лісецький, Ю. Г. Чендєв)[4].

Городище має форму витягнутого із півдня на північ трикутника і оточене п'ятьма валами і складається із 5-ох дворищ. З центра села на городище веде ґрунтова дорога, яка перетинає його з півдня на північ, розрізаючи всі захисні лінії.

Територія городища використовувалась для господарчих потреб із пізньої бронзової доби (бондарихинська культура).

В середини V ст. до н. е.  на території мису прийшло скіфоїдне населення, яке почало будівництво захисних ліній городища: частина вузького мису була відсічена ровом і напільним ґрунтовим валом, вали посилені ескарпами та, подекуди, ровом. Це городище проіснувало до кінця IV ст. до н. е.[5][6][7][8].

Після тисячолітнього запустіння на городище приходить нечисленна група ранньослов'янського населення (пеньківська культура, VI — початок VII ст. н. е.), вони проживали під захистом оборонних ліній попередньої епохи.

Наступний етап фортечного будування пов'язано із племенами салтівської археологічної культури (II половина VII — І половина Х ст. н. е.). В цей період північний вал був дещо посилений дерев'яно-глиняною конструкцією, а північно-східна та північно-західна ділянки загального периметру посилені ґрунтово-кам'яним насипом, який ніс на собі дерев'яну стіну. В той же час у південній частині була створена цитадель, яка оточувалася дерев'яною стіною на основі нового кам'яно-ґрунтового насипу, для цього в на південь від початкового північного валу був створений ще один вал, перед яким у західній частині був викопаний рів, а в якості рову у східний частині слугував природний яр.

В часи існування тут протягом середини Х — середини ХІ ст. н. е. невеликої групи роменського населення (літописні сіверяни переддержавного періоду) у південній частині мису городища було створено ще три поперечні лінії захисту. Основою їх був ґрунтовий вал, перед яким розташовувався рів (в усіх випадках у східній частині ці рови переходили у природні яри). Зараз найбільш південна лінія захисту візуально не простежується. Деякі матеріали свідчать, що територію городища відвідувало й населення давньоруського часу[5][6][7][8][9].

З ХVII ст. південна частина пам'ятки використовувалася як цвинтар, на якому стояла дерев'яна капличка та заглиблена господарча будівля. Північне дворище, принаймні з ХІХ ст. до середини ХХ ст. використовувалася для сільськогосподарських потреб і підлягало глибокий оранці. В роки Другої світової війни по південній частині пам'ятки проходила лінія оборони німецьких військ, про що свідчать рештки окопів та вогневих точок[10].

В південній частині розташований сучасний цвинтар, північно-західна частина використовується для сінокосу та під пасовище, північно-східна частина вкрита штучними листяними лісонасадженнями.