Мутасаррифат Гірського Лівану

На території гірської частини Лівану з раннього Середньовіччя мешкали християни-мароніти. Вони зберігали свою автономію за часів Багдадського халіфату та Мамлюкського Єгипту. Після перемоги над мамлюками в битві при Мардж Дабік 1516 року османський султан Селім I дарував землі в південному Лівані Фахр аль-Діну I з династії друзів Маанідів. На цих землях було створено емірат аль-Шуфа. Поступово правителі цієї напівнезалежної держави змогли розширити володіння майже на весь сучасний Ліван. Мааніди правили до 1697 року, коли останній з цього роду емір Ахмад помер, не залишивши спадкоємців. Після цього васали емірату обрали новим еміром Гайдара аль-Шехаба зі значного арабського роду курайшитів. Еміри мали гарні відносини з Францією, звідки з середини XVIII ст. отримували допомогу.

Правління династії Шехаб тривало до 1840 року, коли територія емірату була захоплена британо-османськими військами, а останнього еміра Башира II було відправлено на заслання. Втім, після цього влада султанів у Гірському Лівані була не надто міцною, весь час тривали конфлікти між мусульманами і християнами. У 1842 році за пропозицією впливового австрійського дипломата Клемента фон Меттерніха султан Абдул-Меджид I наказав розділити Гірський Ліван на 2 каймаканства: друзьке (на півдні) та маронітське (на півночі).

Втім, постійні конфлікти час від часу спалахували. Водночас стосунки між християнами та мусульманами залишалися напруженими в інших еялетах на Близькому Сході. У 1860 році внаслідок погромів у Дамаску загинуло до 6 тисяч християн Сирії. Це мало відлуння й у Лівані, де друзи атакували маронітів у Бейруті, знищивши 60 сіл, особливо постраждала Дейр ель-Камара. Загалом загинуло до 11 тис. маронітів Лівану. У відповідь Франція відправила експедиційний корпус для допомоги християнам Лівану (у 1861 році повернула його).

5 вересня 1860 року відбулося засідання міжнародної комісії у складі Франції, Великої Британії, Пруссії, Австрійської Російської та та Османської імперій. За її результатом було вирішено виокремити частину Гірського Лівану в окремий округ мутасаррифат). У 1861 році було вироблено документ під назвою «Органічний статут Гірського Лівану». Згідно з ним система влади в мутассарифаті мала ґрунтуватися на принципі конфесійної приналежності. У кожному окрузі в складі Гірського Лівану створювалися змішані адміністративні ради і суди з числа представників різних релігійних громад, безпеку на місцях гарантували за допомогою поліцейських формувань з представників місцевих конфесій. Це була перша спроба встановлення системи, за якої враховувалися інтереси різних громад, здійснювалося взаємне ведення адміністративної, судової та поліцейської діяльності. «Органічний статут» діяв до Першої світової війни, і в період його дії в Гірському Лівані зберігалася достатньо стабільна ситуація.

Гірський Ліван користувався широкою автономією від Османської імперії і керувався пашею-християнином. У 1864 році в рамках реформи, що почалася в імперії, статус Гірського Лівану став постійним.

Автономія Гірського Лівану була скасована членом військового тріумвірату Джемаль-пашею в 1915 році після початку Першої світової війни. У 1918 році землі Гірського Лівану захоплено британо-французькими військами. У 1920 році після отримання Сирії як мандатної території французький уряд задля зменшення впливу сирійських націоналістів утворив Великий Ліван, куди Гірський Ліван).