Мішель Вельбек

Мішель Вельбек народився 26 лютого 1958 р.[4] на острові Реюньйон, володінні Франції в Індійському океані. Його батько, провідник в горах, і його мати, лікар-анестезіолог, приділяли йому мало уваги після народження сестри. Спочатку його виховували бабуся і дідусь по материнській лінії, що жили в Алжирі, а у шість років його забрала до себе бабуся з боку батька, Генрієта, активна прихильниця комуністичної партії. З нею в Вельбека складаються прекрасні стосунки, саме її прізвище він вибере згодом своїм літературним псевдонімом. У шістнадцять років Вельбек відкриває для себе твори Говарда Лавкрафта, творчості якого він через двадцять років присвятить окрему книгу. Майбутній письменник відвідує підготовчі курси при ліцеї Шапталя (Chaptal) в Парижі, щоб в 1975 р. вступити у Національний агрономічний інститут Париж-Гріньон (Institut National Agronomique Paris-grignon). Там він створює літературний журнал «Карамазов» (Karamazov), для якого пише декілька поем, і робить постановку любительського фільму, під назвою Cristal de Souffrance.

У тому ж році з'являється на світ його син Етьєн. Далі в житті Вельбека наступає період безробіття і відбувається розлучення з дружиною. Все це викликає у нього глибоку депресію. З 1983 року Вельбек працює в Парижі системним адміністратором, потім деякий час — у Міністерстві сільського господарства (цей період життя письменника знайде відображення в його дебютному романі «Розширення простору боротьби»), і нарешті, — в Національній асамблеї.

Літературну діяльність Мішель Вельбек починає з написання віршів і есе. У 1991 письменник публікує свої перші книги — збірка есе «Залишитися живим», присвячений постаті поета в сучасному світі, і дослідження про творчість американського письменника, класика літератури жахіть, Говарда Філіпса Лавкрафта «Г. Ф. Лавкрафт: Проти людства, проти прогресу». Через рік з'являється поетичний збірник «Гонитва за щастям». Його перші твори залишаються непоміченими.

Популярність до Мішеля Вельбека приходить разом з виходом його першого роману «Розширення поля боротьби» (1994), у якому він ставить під сумнів ліберальні досягнення західного суспільства. Головним об'єктом критики стає сексуальна свобода, що на практиці обертається, на думку письменника, черговою пасткою для сучасної людини. Тема отримує розвиток в наступному романі Вельбека «Елементарні частки» (1998), у якому він аналізує шлях, пророблений західним суспільством, починаючи з сексуальної революції 1960-х, і приходить до невтішного висновку — людство приречене. Ця книга приносить французькому автору всесвітню славу і державну премію «Гран прі» з літератури.

Роман Вельбека «Можливість острова» (2005) завоював літературну премію «Інтеральє». За мотивами своєї книги Вельбек поставив однойменний художній фільм. Картина, прем'єра якої відбулася в серпні 2008 року в рамках кінофестивалю в Локарно, не викликала ентузіазму в критиків і викликала розгромні рецензії.

Мішель Вельбек залишив Францію в кінці 1990-х (можливо, не останню роль у цьому рішенні зіграли судове переслідування та загрози з боку представників мусульманської громади), жив в Ірландії, потім в Іспанії.

У 2010 році Вельбека звинуватили в плагіаті. За заявою французького інтернет-порталу Slate, письменник в своєму новому романі «Карта і територія» скопіював декілька абзаців з французької Вікіпедії практично без змін. Статті, які частково скопіював автор: Фредерік Ніу (Frédéric Nihous), кімнатна муха (Mouche domestique) та Бове (Beauvais).[5]

Проте саме цього 2010 року Вельбек здобув давно очікувану Гонкурівську премію, що є найвищою відзнакою письменника-романіста у Франції. Популярний літературний журнал «Le Magazine Littéraire» на першій сторінці помістив великий заголовок «Мішель Вельбек, нарешті!»[6] Премією відзначено саме роман «Карта і територія». Це була третя номінація Вельбека на Гонкурівську премію, попередні дві спроби, коли було висунуто його романи «Елементарні частинки» та згодом «Можливість острова», зазнали невдачі.