Наваринська битва (1827)

В липні 1821 року в Греції розпочалось антитурецьке повстання, яке за три місяці охопило значну частину континентальної країни, острови Кріт та Кіпр і переросло в одинадцятирічну війну за незалежність Греції. 22 січня 1822 року національні збори, що зібрались у містечку Піаду на узбережжі Саронічної затоки, проголосили створення Грецької республіки зі столицею у Коринфі. Проте ні згуртувати розрізнені сили повсталих, ні домогтись міжнародного визнання її Тимчасовому уряду не вдалось, й розбіжності між лідерами повстання у 1823-25-х роках привели до двох громадянських воєн.

Османська імперія спираючись на допомогу паші Єгипту Мухаммеда-Алі, вдалось придушити повстання спочатку у Кандії, а 8 травня 1825 року після тривалої облоги взяти фортецю-порт Наварин (нині Пілос у Греції) на узбережжі однойменної бухти в Іонічному морі. 1 червня 16-тисячні єгипетські війська розбили греків біля розташованого поблизу містечка Гаргальяні, що відкрило їм шлях у центр Пелопоннесу, практично повністю зайнятого до весни 1826 року. У Центральній Греції у цей час проти 5-тисячної армії грецьких повстанців успішно діяли уп'ятеро більші османські війська, які у серпні взяли в облогу Афіни.

Жорстокість розправ над повстанцями викликала неабиякий резонанс у Європі, звідки до Греції рушили тисячі добровольців. Уряди ведучих держав відреагували конференцією у Лондоні, де в липні 1826 року Велика Британія, Російська Імперія і Франція уклали угоду про сприяння негайному припиненню війни. Проте зусилля їх посланців виявились марними, і після падіння на початку червня 1827 року Афін вони уклали конвенцію про спільні дії, щоб змусити Туреччину до негайного перемир'я і надання Греції автономії під османським сюзеренітетом. Секретна частина Лондонської конвенції передбачала, що у випадку відхилення її вимог, до столиці Грецької республіки у Нафпліоні, одного з небагатьох міст Пелопонессу, яке все ще було в руках повсталих, союзні держави направлять консулів, тим самим надавши грецькому уряду фактичне дипломатичне визнання, а їх військовим флотам буде віддано наказ «вжити всіх заходів, які вимагатимуть обставини».

Союзні ескадри були направлені для тиску на Османську імперію, яка відмовилася виконати вимоги Лондонської конвенції 1827 про надання Греції автономії. Командувачі ескадри британська віце-адмірал Е. Кодрінгтон, російський контр-адмірал Л. М. Гейден і французький контр-адмірал А. Г. де Ріньї прийняли рішення увійти у Наваринську бухту, де знаходився османсько-єгипетський флот під командуванням Ібрагіма-паші (3 лінійних корабля, 23 фрегата та близько 40 корветів і бригів, що мали до 2 220 гармат).

Вхід у бухту захищали берегові батареї (165 гармат і 6 брандерів). 8 (20 жовтня) британські (3 лінійних корабля, 4 фрегата, 1 корвет і 3 бриг), французькі (3 лінійних корабля, 2 фрегата, 2 корвета) та російські (4 лінійних корабля, 4 фрегата) ескадри (всього 1676 гармат) під загальним командуванням Едварда Кодрінгтона, як старшого по званню, увійшли в бухту.

Після вбивства османами британського парламентаря і обстрілу кораблів береговими батареями союзники відкрили вогонь. Протягом 4 годин османсько-єгипетський флот був повністю знищений, загинуло до 7 тис. османів. У бою особливо відзначився російський флагманський корабель «Азов» під командуванням капітана 1-го рангу М. П. Лазарєва. Союзники втратили понад 800 чоловік вбитих і поранених. Розгром османського флоту сприяв національно-визвольній боротьбі Греції та перемозі Російської імперії в російсько-турецькій війні 1828–1829 років.

• Велика радянська енциклопедія(рос.)
• Beaton, Roderick. Byron’s War: Romantic Rebellion, Greek Revolution (Cambridge UP, 2013).
• Dakin, Douglas. Greek Struggle for Independence: 1821–1833 (U of California Press, 1973).
• Frary, Lucien J. "Russian consuls and the Greek war of independence (1821–31)." Mediterranean Historical Review 28:1:46-65 (2013).
• Frary, Lucien J. Russia and the Making of Modern Greek Identity, 1821–1844 (Oxford UP, 2015).
• Gallant, Thomas. The Edinburgh history of the Greeks, 1768 to 1913: the long nineteenth century (Edinburgh University Press, 2015).
• Koliopoulos, John S., and Thanos M. Veremis. Modern Greece: A history since 1821 (John Wiley & Sons, 2009. pp 15–27)