Новий час (газета)

«Новий час» — український позапартійний часопис, фінансований українською діаспорою США та Канади, який почав виходити 1923 року у Львові за дорученням УВО.

Реклама для газети «Новий Час» 1936 р.

Редактори: Зенон Пеленський, Дмитро Паліїв та інші.

У жовтні 1925 заарештовано головного редактора газети «Новий час», члена ЦК УНДО Дмитра Паліїва.

Від 1926 — власність львівського видавця Івана Тиктора, який на базі «Нового часу» розбудував потужний видавничий концерн «Українська преса».

Співробітниками «Н. ч.» були Мирон Коновалець, Г. Стецюк, Г. Лужницький, Ф. Триндик (В. Гірний) та ін. 1939 колектив «Н. ч.» становив понад 100 осіб. Редакція ставила собі завдання видавати часопис, доступний для всіх. «Н. ч.» мав найбільший наклад серед усіх щоденників Західної України. На його сторінках друкувалися твори художньої літератури, інформації про подїї у світі, зокрема на етнічних українських територіях, поділених державними кордонами. При «Н. ч.» виходили «Бібліотека „Нового часу“» (30 т., редактор Е. Яворський та ін.), «Альманах „Нового Часу“» (з 1932) та ін. «Н.ч.» влаштовував збори коштів на доброчинну мету. Головні акції: «Святий Миколай — українській дітворі», «На писанку Гуцульщині», на українське шкільництво тощо. Починаючи з 1923, часопис мав постійні рубрики — «Для науки і розваги» (1927), «Дописи» (1926), «Огляд преси» (1931), «Спорт» (1929), «У фільмовому царстві» (1928) та ін. У «Н. ч.» постійно друкувалися бібліографічні огляди української літератури, розвідки М. Возняка, Я. Рудницького, О. Назарука, Т. Скотинського та інших, спомини про Івана Франка, некрологи про державних, політичних та військових діячів.

2 вересня 1939 р. з друку вийшло останнє число Нового часу, коли в роки радянської окупації сім'я Тиктора перебралася до Кракова. На базі концерну Тиктора радянська влада розпочала видавати газету Вільна Україна.[1]