Німецька Центральна Африка

У 1890 році Карл Петерс уклав договір з королем Буганди Мвангою Другим. Цей договір повинен був стати основою для розширення Німецької Східної Африки до масштабів «Німецької Індії в Африці», але Петерс зустрів активну протидію Великої Британії. Йому довелося спішно залишити Буганду, а Занзібарський договір зробив цю територію сферою впливу Британської імперії, в результаті чого договір, укладений Петерсом, став юридично нікчемним[1].

Перші конкретні плани створення Німецької Центральної Африки з'явилися в ході переговорів між Німеччиною і Великою Британією про розділ португальської колоніальної імперії. Цей розділ міг стати наслідком серйозних фінансових труднощів, які переживала Португалія. У липні 1913 року був укладений договір, згідно з яким Німеччині відходили Сан-Томе і Принсіпі і Ангола за винятком територій, прикордонних з Північною Родезією, а Велика Британія отримувала весь Мозамбік. Німецький міністр колоній Вільгельм Зольф запропонував також план розділу Бельгійського Конго, за яким Франція повинна була отримати території на північ від річки Конго, Велика Британія — північний схід колонії, а Німеччина — широку смугу території між Анголою і Східною Африкою. Цей план був відкинутий британською стороною[2].