Олесь Жаврук

Олександр Сінічкін народився у роки правління останнього російського імператора Миколи II. Йому було п'ять років (1915), коли сім'я Сінічкіних покинула рідне Сєнно, яке знаходилось у Вітебській губернії Російської імперії, і переїхала до міста Рогачов[1][2]. Через два роки місто вступило у радянський період своєї історії. З цим питанням в Олеся Жаврука пов'язане дитинство, юнацтво, доросле життя. У рік встановлення радянської влади він вливається до рядів учнів місцевої школи.

Потім дуже добре навчався у Рогачовському державному педагогічному коледжі. Саме в стінах цієї споруди поет почав літературну діяльність, яка продовжувалася 16 років[1][2][3]. Після закінчення педагогічного коледжу він працював викладачем на робітничому факультеті в Любанському районі Мінської області та одразу ж отримав вельми хорошу репутацію педагога. Його полюбили студенти, високо оцінили колеги[2].

Молодий педагог все ж вважав, що справа його життя — писати вірші. Він прекрасно розумів, що успіх поетичної творчості визначається не тільки таланом автора, але й фундаментальною літературною освітою. У 1939 році він з відзнакою закінчив літературний факультет Московського інституту філософії, літератури та історії (МІФЛІ)[1][2]. Період навчання проходив разом з найпродуктивнішим етапом у творчої біографії уродженця Сєнно. Про це говорять наступні факти. У 1936 році побачила світ перша збірка віршів поета «Ручаiны» («Струмки»), через два роки — друга збірка «Дняпро выходзiць з берагоў» («Дніпро виходить з берегів»). Збірки вдалися успішними. Але найбільш успішною стала поема «Крывёю сэрца» («Серця кров'ю»)[1][2]. Її публікація датована 1937 роком. Це була реакція студента МІФЛІ на озброєну боротьбу республіканців і франкістів в Іспанії[1]. Судячи за змістом поеми, Олесь Жаврук був повністю на стороні республіканців. Потім почав роботу чудовий тандем Олесь Жаврук — Андрій Ушаков[3]. У 1939 році співавторство опублікувало три спільні твори. Чисто на дитячу авдиторію були розраховані їх поеми. «Пра майго таварыша» («Про мого товариша»), «Пра слаўных папанiнцаў з нашага дзетсада» («Про славних папанинцях з нашого дитячого садочка»). Саме з них почалась історія лібрето білоруських оперет: точка відліку — лібрето оперети «Зарэчны бор» («Зарічний бор»)[3]. Коли вона ставилась в столиці БРСР, поет Олесь Жаврук вступив до аспірантури Інституту літератури Академії Наук БРСР.

Але через два місяці навчання змінилось на армійську службу. Поет став воєнним кореспондентом армійської газети «В бой за родину» («У бій за батьківщину»). У травні 1942 року був прийнятий до комуністичної партії. Був офіцером 62 армії[1] та працював в редакції газети «На защиту Родины» («На захист Батьківщини»)[2].

	Лідасинько, працювати приходиться багато, але робота цікава. Веду гумористичний відділ «Прямой наводкой», пишу (з продовженням) «Новейшие похождения бравого солдата Швейка», віршовані оповідання про подвиги кмітливого і моторного бійця Сені Пулькіна. Пишу й оповідання короткі, й ліричні вірші іноді.
— Лист Олеся Жаврука дружині Лідії Миколаївні[4]

Під час бомбардування Сталінграду 23 серпня 1942 року загинув.

У 1960 році у Білоруському державному видавництві вийшов збірник його віршів «Выбранае» («Вибране»); У 1964 році Мінською телестудією поставлений фільм про Олеся Жаврука «Песня и вела

и грела» («Пісня і вела і гріла»). Перша його демонстрація на телебаченні відбулася 3 липня 1964 року в дні святкування звільнення Білорусі від німецько-нацистських загарбників.[1]