Організація українських націоналістів (мельниківці)
Організа́ція украї́нських націоналі́стів мельниківська — це ОУН після відокремлення від організації т.зв."революційної" фракції, що виникла в результаті розколу Організації українських націоналістів на початку 1940 року. Об'єднала переважну більшість націоналістів, прихильників А. А. Мельника, затвердженого II Великим Збором Українських Націоналістів на посаді голови Проводу українських націоналістів 27 серпня 1939 року.
| Організація українських націоналістів (мельниківці) | |
|---|---|
 | |
| Абревіатура | ОУН (м) |
| Засновано | 1940 |
| Штаб-квартира | Берлін (тимчасово) |
| Засновник | Андрій Мельник |
| Ключові особи |
Ярослав Барановський Роман Сушко Омелян Сеник Микола Сциборський |
Полковник армії УНР Андрій Мельник, близький соратник колишнього лідера ОУН Євгена Коновальця, представляв старше, більш помірковане крило організації. Його прихід до керівництва ОУН став можливий завдяки тому, що молоді і більш радикально налаштовані активісти Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях в цей час відбували тривалі терміни ув'язнення в польських тюрмах.
На початку 1940 року, через кілька місяців після окупації Польщі та виходу на свободу тисяч колишніх політв'язнів, конфлікт в керівництві ОУН привів до її розколу на дві фракції. Крихітна "революційна" фракція іменувала себе ОУН революціонерів (ОУН-р) або ОУН (бандерівці) (ОУН (б)) по імені її керівника Степана Бандери; друга — угруповання прихильників Андрія Мельника — поряд з неофіційною назвою мельниківці дотримувалася первісної назви ОУН, підкреслюючи свою спадкоємність щодо ОУН, створеної в 1929 році, а також назвала себе ОУН-солідаристи (ОУН (с)).
Остаточне розмежування між двома фракціями оформилося у квітні 1941 року, коли прихильники Бандери провели в Кракові свій власний II Великий Збір Українських Націоналістів. На якому результати римського II Великого Збору 1939 року було оголошено недійсними, а сам Мельник та його прибічники — диверсантами і шкідниками. Новим вождем ОУН був оголошений Степан Бандера. З цього часу йде відлік існування двох ОУН, кожна з яких претендує на те, що тільки вона є єдино вірною[1].
У травні 1940 року в Кракові був створений так званий Український центральний комітет (УЦК), на чолі якого був поставлений В. Кубійович (заступник — К. Паньківський). Члени УЦК і його периферійних органів, іменованих «українськими комітетами допомоги» (укр. Українські допомогові комітеті), районними і волосними Делегатуру, розташованими в прикордонних з УРСР містах — Любліні, Закопане, Холмі, Перемишлі, Грубешове і ін., — співпрацювали з окупаційною німецькою адміністрацією, займалися прогерманською обробкою української еміграції, брали участь в будівництві уздовж кордону з УРСР стратегічних об'єктів вермахту, а також вели шпигунську діяльність на території УРСР .
Після початку операції «Барбаросса» прихильники ОУН (м) і члени «похідних груп» почали систематично знищуватись структурами ОУН (б), що мала на меті формування «Суверенної Соборної Української Держави на чолі із вождем С. Бандерою». Результатом таких дій став арешт і переміщення німцями в липні 1941 року обох лідерів в Берлін та репресивні заходи проти активних прихильників ОУН (б) на місцях.
Після окупації німцями Києва, ОУН (м) проголосила створення Української Національної Ради, але це не було підтримано німцями, які незабаром її розпустили, а членів репресували і розстріляли.
Після переходу ОУН (б) на напівлегальне становище восени 1941 року, ОУН (м) залишалася цілком легальною організацією, що діяла в Третьому рейху.
У 1943—1944 роках УЦК брав участь у формуванні дивізії СС «Галичина».
Після війни чільні представники ОУН-М (у тому числі Андрій Мельник, котрого наприкінці 1944 року німці звільнили з табору) опинилися в еміграції. Там вони проводили інтенсивну політичнопропагандистську діяльність, поступово здобувши значний вплив на еміграційний парламент УНР, який апелював до традицій отамана Петлюри. Останнім президентом УНР у вигнанні був Микола Плав’юк, котрий походив власне з ОУН-М. Після проголошення незалежності України в 1991 році він переказав інсигнії влади першому президентові держави Україна — Леоніду Кравчуку.