Орел Лідія Григорівна

Народилася Л.Г.Орел 1 квітня 1937 року в селищі Драбів Полтавської, а нині Черкаської області.

Першою книгою, впорядкованою й виданою Лідією Орел, став посібник "Програма, запитальники та методичні поради дослідникам народної культури України" (1995), адресований збирачам пам'яток народної культури та викладачам народознавства. Далі були низка статей і профінансований Союзом українок Канади етнографічний збірник "Українська родина" (2000) про родинний і громадський побут.

З 1988 року Лідія Орел вела постійні авторські народознавчі передачі на радіо: "Витоки", "Україна очима етнографа", "Звичаї нашого народу", "Скарби музеїв України", "Нашого цвіту по всьому світу" (про культурно-мистецьке життя українців за межами Батьківщини). Часто виступала з лекціями з народознавства перед найрізноманітнішими аудиторіями, постійно брала участь у конференціях та семінарах з питань традиційної культури.

2015 року у видавництві ім.Олени Теліги побачила світ книга "Українська родина: обряди і традиції" видана до 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка. [1].

За роки праці в НМНАП НАН України нею та за її участю зібрано понад 15 тисяч експонатів, переважно на Поліссі.

Вела радіопередачі: «Україна очима етнографа», «Витоки», «Нашого цвіту по всьому світу», «Звичаї нашого народу», «Скарби музеїв України».

Відомий історик і дисидент Рожко Володимир Євтухович стверджує, що Лідія Орел вже у 1969-1970 роках співпрацювала з КДБ та була задіяна у чекістських провокаціях проти інтелігенції, зокрема - проти шанувальників Василя Симоненка. За словами Рожка:

"Від сестер Богданни і Лесі Гури зі Львова, з якими я познайомивсь кілька років тому на Світязі, привіз отой знаменитий Симоненковий «Щоденник» під назвою «Окрайці думок». Був він надрукований на цигарковому папері, важко читався, вже зачитаний львів’янами, але ми його переписали і почав він ходити по руках. Один з моїх учнів зломився і КДБ дізналось з його зізнань, що «Щоденник» «ходить по руках». Тоді біля мене з’явились Гредасови, Гринчишина, Смаль, Лідія Орел,* великі "шанувальники Симоненкової творчости" і головним їх запитанням було завуальоване: «Де то прочитати «Щоденник» Василя Симоненка?» Було ясно, що КДБ вже інформоване про цей твір самвидаву і він мусив зникнути, проте ще й дотепер живуть ті волиняни, що читали «Щоденник», виховувались на ньому". [2].

В той же час сама Лідія Орел у 2018 р. в журналі "Країна" стверджувала, що належала разом з чоловіком до кіл, близьких до дисидентства, і саме за це нібито звільнялася режимом з роботи кілька разів. Однак не виключено, що насправді такі звільнення були звичайними "інсценуваннями" з боку КДБ.

Певним доказом таких чекістських маніпуляцій служить і наступне визнання Лідії Орел: "Обшук у нас проводили не раз. Та нічого не знайшли".

Загалом число публікацій дослідниці з різних питань української народної культури в різноманітних виданнях сягає трьохсот. Видано укладені нею багато ілюстровані книги "Україна в обрядах на межі тисячоліть" (2002), "Мальоване дерево в Україні" (2003), "Українські рушники" (2003), "Шевченків край" (2005), "Народне мистецтво України на межі тисячоліть" (2007), "Земля, обпалена Чорнобилем" (2009), "Скарбниця народної культури України" (2009), "Українське Полісся. Те, що не забувається" (Серія "Невідома Україна") (2010), "Ми просто йшли… (Спогади)" (2010), "Що ми знаємо про Крим?" (2011).

Лекції з народознавства в різних аудиторіях. Консультації під час створення музейних експозицій.

Понад 300 публікацій в періодичній пресі, тематичних збірниках.

Покажчик публікацій Лідії Орел (1962—2008)

1. https://orel.infoua.net/pro-avtora.html/
2. http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/apostol-nashoji-svobody/