Полісся

Однозначне окреслення меж Полісся, як і будь-якого іншого неадміністративного регіону, неможливе, оскільки залежить від завдань, які стоять перед конкретним дослідником[3]. У вузькому розумінні Поліссям вважають тільки найбільш заболочену правобережну лісову смугу з вузькою лінією вздовж лівого берега Дніпра й гирлом Десни без Малого й Володавського Полісся — трикутник з центром у Бересті, що на схід доходить на широкій лінії Могилів — Київ до Дніпра[1]. У вузькому розумінні площа Полісся становить близько 160 000 км²[1]. У широкому розумінні до Полісся долучають ще й північну частину Придніпровської низовини аж до Середньої височини на сході й отак площа регіону становить понад 200 000 км²[1]. З інших відомостей загальна площа близько 270 тис. км²[5]. Площа властивого Українського Полісся становить близько 100 000 км², з них 27 000 км² на території Білоруси[9].

На півночі обмежене Білоруською височиною, на півдні — Волинською (Холмсько-Волинською) і Придніпровською височинами, на заході — річкою Західний Буг, на сході — Придніпровською низовиною зі східною межею по Десні[1][10][6]. Межує на півдні з Волинню[6], на заході — з Підляшшям[1][10]. Межа між Поліссям і Підляшшям точно не проведена, але її часто визначають по річці Лісній[1].

Південне Полісся — частина України, західне — Польщі, північне, разом із частиною етнічно українських земель на південь від Прип'яти, — Білоруси[6]. За територіальним чи етномовним критерієм часто виділяють Українське Полісся, Білоруське Полісся, Російське Полісся, Литовське Полісся, Польське (Люблінське) Полісся тощо[11].

Середня висота над рівнем моря — 120—150 м[6]. Характеризується рівнинними територіями, підвищеною вологістю, силою боліт і торфовищ[6]. Заболоченість території становить 70 %, ліси займають 30 % площі[2]. Серед височин — Овруцький кряж, Мозирський горб, Загороддя, Заріччя[6].

Фізико-географічні області Українського Полісся (у державних межах України).

Згідно з чинним адміністративно-територіальним поділом, частина Полісся на території України охоплює Рівненську, Волинську (крім крайніх південних частин двох цих областей), Житомирську (окрім південних районів), північні райони Київської та Хмельницької областей[3][9]. Крім того, якщо розглядати Українське Полісся як український етнографічний регіон, сюди залучають і ще заселені українцями частини Берестейської та Гомельської областей у Білорусі[9]. Інколи за Полісся в державних межах України вважають тільки північ Правобережної України[3], водночас Лівобережне Полісся (Чернігівське й Новгород-Сіверське) розглядається осібно від властивого Полісся, бо воно відрізняється від нього як фізіографією, так і історичним минулим  Чернігівщина — самостійний історичний край[9]. Часто Українським Поліссям називають усю лісову смугу в складі України[1].

У державних межах України виділяють 6 фізико-географічних областей Полісся[5]:

• Волинське Полісся
• Мале Полісся
• Житомирське Полісся
• Київське Полісся
• Чернігівське Полісся
• Новгород-Сіверське Полісся

Етнографічне районування Полісся

Українське Полісся поділяється на Правобережне й Лівобережне — залежно від розташування на берегах Дніпра. Відповідно до цього вживають ще назви Східне й Західне Полісся. Західне Полісся називають також Прип'ятським, східне — Наддеснянським або Чернігівським, розмежовуючи такі номінації тоді, коли йдеться про Полісся на обох берегах Дніпра.

В етнографічній літературі дуже часто за Східне Полісся мають східну частину правобережного Полісся, десь на схід від р. Ясельда, далі — р. Прип'яті, доки до неї не вливається р. Горині й униз по цій річці. Землі, що лежать на захід від указаного кордону аж до р. Західний Буг, становлять Західне Полісся.

До 1920-их років Полісся ділили по губерніях і повітах: Волинська, Київська, Чернігівська, Мінська, Могилівська, Гродненська, Брянсько-Жиздринський.

Південну межу Полісся по діалектних ознаках мовознавці визначають умовною лінією Володимир-Волинський — на південь від Луцька — Здолбунів — Житомир — Фастів — Васильків — Переяслав — Прилуки — по річці Сейм.

Близько 70 % території Полісся вкривають попільнякові (підзолисті) ґрунти, 15 % — болотяні й торфово-болотяні ґрунти[12].

Більша частина Полісся належить до басейну Дніпра[13], невелика західна частина — до басейну Західного Бугу (притока Вісли)[13]. Головна річка Полісся — Прип'ять[13]. Інші значні річки: притоки Прип'яті (Пина, Ясельда, Лань, Случ, Птич, Турія, Стохід, Стир, Горинь, Ствига, Уборть, Словечна, Уж)[13], Дніпро, Десна та їхні притоки[6]. Найбільші озера: Червоне (Князь, Жид), Біле, Вигонівське, Світязь[6].

Клімат помірно-континентальний[5][13]. Літо тепле й вологе, зима м'яка[5][13]. Пересічна річна температура коливається від +6,5° до +7,5 °C[13]. Пересічна температура січня становить від -3° до +3,5°[5], від -4° на заході до -7° C на сході, найнижча — від -32° до -39°[13]. Улітку температура майже однакова на всьому Поліссі (+18-19° C)[13], пересічна температура липня — від +17° до +19,5°[5]. Річне число атмосферних опадів — 550—650 мм, найбільше в червні й липні[5][13].

Через діяльність людини — як-от надмірне полювання, деякі види зникли на Поліссі зовсім, або ж їхній ареал змістився на північ[14]. Ще в XVII столітті на Поліссі траплялися тури й зубри, у XVIII столітті водилися білки-летяги, у XIX столітті — росомахи, ведмеді й лосі[14].

На Поліссі через льодовиковий період змінювався не тільки рельєф місцевости, але й стало неможливо жити людям[16]. Але після льодовикового періоду (11600—11700 років тому) Полісся з його географічними умовами, як порівняти зі степом, стало забезпечувати населення захищеною й неприступною місцевістю від ворожих наїздів і чужих впливів, що простежується в етногенезі білорусів та етногенезі українців[17].

Перші поселення людей на Поліссі датуються раннім палеолітом (10000-8000 роки до нашої ери)[18]. Поселень побільшало за мезоліту (8000-5000 роки до н. е.) — передусім коло річок[18]. У часи неоліту (5000-3000 р. до н. е.) заселяли Полісся люди «гребінцевої» археологічної культури[18]. З 2500 року до н. е. уздовж річок Ясельди, Прип'яті, Горині виникла межа культурно-історичних частин Полісся, що й нині накладається на білорусько-українську межу[18]: західно-східна частина характеризується археологічною культурою «лійкуватих пугарів» й археологічною культурою «глиняних амфор»[18]. У бронзову добу (3000-1000 р. до н. е.) — тщинецька культура; на сході Полісся — середньодніпровська культура, сосницька культура[18]. До початку залізної доби (1000 р. до н. е. — II століття до н. е.) на заході Полісся — культура прабатьків західних слов'ян (лужицька культура й згодом поморська культура); на сході Полісся — милоградська культура предків балтів[18].

У II столітті до н. е. — II столітті н. е. все південне Полісся до річок Ясельди й Прип'яти входило до зарубинецької культури (з участю кельтів у етногенезі українців та етногенезі білорусів)[18], північно-східне Полісся — до культури штрихованої кераміки[18]. У II—IV століттях н. е. на заході Полісся проживали представники готської та гепідської культур[18], У VI—VIII століттях н. е. — слов'янської празької культури (див. «етногенез слов'ян»), на півночі Полісся — балти (теперішня Білорусь)[18].

У ранньодержавний період (IX—X століття) Полісся було контактною зоною слов'янських племінних союзів дреговичів, волинян, деревлян, а ще балтського союзу ятвягів[3][18]. За Володимира Великого (978—1015) Полісся увійшло до складу Київської Русі[19]. Полісся ніколи не становило окремої територіальної одиниці[3]. У XII—XIII століттях було поділене між кількома руськими землями: Волинської землі, Київської землі, Чернігово-Сіверської землі й Турівського князівства[3].

У XIV—XV століттях більшу частину Полісся долучено до Великого князівства Литовського (у 1310-1320-ті роки — Берестейська земля[20], у 1360-1370-ті роки — Чернігово-Сіверська земля[21]), а менша (у верхній течії Прип'яти) — до Королівства Польського[3]. У середині XVI століття, згідно з новим адміністративним поділом Великого князівства Литовського, українська частина Полісся потрапила до Волинського, Київського та Берестейського воєводств[3][22]. Після Люблінської унії 1569 року північна частина Полісся була долучена до Берестейського, Мінського й Новгородського воєводств Великого князівства Литовського, а південна — до Київського, Волинського й Підляського воєводств Королівства Польського[3]. Під час національної революції 1648—1676 років Полісся деякий час перебувало під контролем Війська Запорозького[3]. 1657 року в північній частині Полісся сформовано Пінсько-Турівський полк[3]. За Андрусівським договором (перемир'ям) 1667 року Правобережне Полісся залишилося під владою Речі Посполитої[3]. Після поділів Польщі 1793 і 1795 років регіон відійшов до Російської імперії і з початку XIX століття входив до складу Волинської, Київської, Гродненської та Мінської губерній[3][23].

Карта радіоактивного забруднення ізотопом цезію-137 станом на 1996 рік унаслідок аварії на Чорнобильській АЕС

У 1915—1917 роках, під час Першої світової війни, через Полісся проходила лінія фронту[3]. Під час української революції 1917—1921 років Полісся входило до складу Української Народної Республіки[3]. За Берестейським мирним договором усе українське Полісся увійшло до складу України[23]. Згідно з Ризьким мирним договором між РСФРР і УСРР та Польщею 1921 року, західна частина Полісся, як і вся Західна Україна, відійшла до Польщі[3][24]. У 1920—1939 роках Полісся входило до складу двох адміністративно-територіальних одиниць міжвоєнної Польщі — Поліського воєводства (з центром у місті Берестя; нині в Білорусі) та Волинського воєводства (з центром у місті Луцьк)[3][25]. Водночас східна частина Полісся була розділена між УРСР і БРСР, при чому до останньої включена етнічно українська Мозирщина (6 400 км²)[25].

У вересні 1939 року Волинське Полісся разом з іншими західноукраїнськими землями відійшло до СРСР і 15 листопада 1939 року було включене до складу УРСР[3]. 4 грудня 1939 на його теренах сформовані Волинська й Ровенська (від 1991 — Рівненська) області УРСР[3]. До УРСР увійшла лише менша частина етнічно українського Поліського воєводства (7 200 км²), більшу частину (20 600 км²) радянська влада приєднала до БРСР[17]. Впродовж 1939—1954 років у складі Білоруської РСР існувала Поліська область із центром у місті Мозир (нині місто Гомельської области, Білорусь)[3]. У роки Другої світової війни на території Полісся діяли українські збройні формування (Поліська Січ, Українська повстанська армія) й радянські партизанські загони[3]. Велика частина Полісся була забруднена внаслідок Чорнобильської катастрофи 1986 року[5], частина регіону опинилася в межах Чорнобильської зони відчуження[3].