Пані Шалотт (картина)

«Пані Шалотт» (англ. The Lady of Shalott) — одна з найвідоміших[3] картин англійського художника Джона Вільяма Вотергауса, створена в 1888 році. Це перша версія картини[4], присвячена однойменній поемі Альфреда Теннісона «Пані Шалотт»[5].

Пані Шалотт
Дата створення / заснування 1888[1]
Напрям, рух мистецький прерафаеліти[1]
Місце розташування Тейт[2]
Велика Британія[1]
Назва англ. The Lady of Shalott[2][1]
Жанр Arthurian paintingd
Творець Джон Вільям Вотергаус[1]
З матеріалу олійна фарба і полотно
Зображує Elaine of Astolatd і барка
Зберігається в колекції в Тейт і Національна галерея
Інвентарний номер N01543 і NG1543
Ширина 230 см
Висота 183 см
Описано на сайті (за URL) tate.org.uk/art/artworks/waterhouse-the-lady-of-shalott-n01543
Статус авторських прав суспільне надбання
 Пані Шалотт у Вікісховищі

Сюжет

У поемі Теннісона «Пані Шалот» розповідається історія дівчини на ім'я Елейн (англ. Elaine of Astolat), на якій лежить прокляття: вона повинна залишатися в башті на острові Шалот і вічно ткати довге полотно. Острів Шалот розташований на річці, що тече в замок Камелот. Ніхто не знає про існування Елейн, тому що прокляття забороняє їй залишати вежу і навіть дивитися з вікна. Натомість, у неї в кімнаті висить величезне дзеркало, в якому відбивається навколишній світ. Дівчина займається тим, що тче гобелен, зображуючи на ньому чудеса навколишнього світу, які їй вдалося побачити. Поступово світ все більше захоплює її, а самотнє сидіння в башті стомлює. Одного разу вона бачить у дзеркалі, як сер Ланселот скаче в Камелот, і залишає кімнату, щоб подивитися на нього з вікна. В ту ж секунду виповнюється прокляття, гобелен розплутується, а дзеркало тріскається.

Елейн розуміє, який необдуманий вчинок зробила, і біжить з вежі. На березі річки вона знаходить човен і пише на ньому своє ім'я[6]. Вона пливе по річці, співаючи сумну пісню, але помирає перш, ніж допливає до Камелота, де могла б знайти щастя і любов. Її знаходять. Ланселот бачить прекрасну жінку.

Опис

Поезія Теннісона була дуже популярна серед прерафаелітів, до яких примикав Вотергаус. Хоч в даному випадку Теннісон пише про трагічну любов, художники (Голман Гант, Росетті, Артур Г'юз[7][8][9]) завжди наповнювали картини по «Пані Шалот» своїм змістом і відбивали світогляд людей Вікторіанської епохи, обираючи для ілюстрації різні сюжетні уривки і по різному інтерпретуючи статус жінки. Зростала роль жінки, як берегині домашнього вогнища, а прерафаеліти, в той же час, показували внутрішній конфлікт між приватними, особистими надіями і громадськими обов'язками жінок[10].

Вотергаус зображує Шалот в той момент, коли вона вже сидить в човні і тримає в руках ланцюг, яким прив'язаний човен до берега. Поруч лежить гобелен, забутий і частково занурений у воду[10]. Свічки і розп'яття роблять човен схожим на похоронний[11]. Елейн дивиться на все сумним, одиноким і одночасно зневіреним поглядом. Свічки символізують життя[12]. На картині дві з них потушені. Автор натякає, що Елейн залишилося жити зовсім недовго. Рот дівчини відкритий: вона співає прощальну пісню[12].

Пейзаж намальований недбало — Вотергаус відступив від прерафаелітських традицій, коли природа зображувалася максимально достовірно і детально.

Пізніші версії
«Мене переслідують тіні», — сказала Леді з Шалот. 1915 рік.
Художня галерея Онтаріо
«Пані Шалот дивиться на Ланселота», 1894 рік.
Художня галерея Лідса

Пізніше Вотергаус написав ще дві картини, присвячені «Пані Шалот». Варіант 1894 року називається «Пані Шалот дивиться на Ланселота» (англ. The Lady of Shalott Looking at Lancelot) і по композиції нагадує картину Голмана Ганта «The Lady of Shalott»: Елейн зображена в момент «падіння». Дівчина з вікна своєї вежі дивиться на лицаря, який їде біля замку. Коліна Ейлен обмотані нитками гобелена, а за її спиною тріснуте дзеркало. Як і у версії 1888 року, Вотергаус не звинувачує жінку, яка піддалася емоціям, а співчуває їй. Як писав Теннісон, «на її обличчі написане народження любові до чогось, чого вона була настільки довго позбавлена, і ця любов вириває її зі світу тіней і веде в світ реальний»[13].

Фінальна версія картини (1911) носить назву «„Мене переслідують тіні“, — сказала Чарівниця Шалот» (англ. «I am Half–Sick of Shadows» said the Lady of Shalott). «Мене переслідують тіні» — цитата з поеми Теннісона. Всупереч сюжету поеми, Пані Шалот одягнена не в біле плаття, а в яскраво–червоне, її фігура нагадує чуттєву позу Маріан з картини Мілле «Маріана» (1851). Кімната освітлена сонцем і намальована в яскравих тонах, в стилі ранніх прерафаелітів. Створюється враження, що Елейн страждає від нудьги, таким чином, очевидно, що рано чи пізно вона піддасться на спокусу подивитися на реальний світ[10].

Примітки
  1. Make Lists, Not War — 2013.
  2. http://www.tate.org.uk/art/artworks/waterhouse-the-lady-of-shalott-n01543
  3. Peter Trippi (2002 год). British public continue to buy more postcards of «The Lady of Shalott» than any other picture at the Tate Gallery (англ.). Phaidon Press. Архів оригіналу за 9 квітня 2003. Процитовано 4.05.2008.
  4. The Lady of Shalott (1888) by John William Waterhouse. Архів оригіналу за 22 травня 2008. Процитовано 14 січня 2008.
  5. Riggs, Terry (1998). The Lady of Shalott 1888. Tate Gallery. Процитовано 7 грудня 2013.
  6. Enjoying «The Lady of Shalott» by Alfred Tennyson
  7. Stein, Richard L. (Spring 1981). The Pre-Raphaelite Tennyson. Victorian Studies (Indiana University Press) 24 (3): 278–301. JSTOR 3827028.
  8. Kooistra, Lorraine Janzen (2013). The Moxon Tennyson as Textual Event: 1857, Wood Engraving, and Visual Culture. BRANCH: Britain, Representation and Nineteenth-Century History.
  9. Landow, George P. Pre-Raphaelitism in Poetry. Victorian Web.
  10. The Lady of Shalott: Pre-Raphaelite Attitudes Toward Woman in Society
  11. Див. Погребальная ладья викингов и «корабль мертвых» у народов Океании и Индонезии
  12. The Lady of Shalott by John William Waterhouse на сайті галереї Тейт
  13. Кристин Пулсон. Смерть и юная дева: Волшебница Шалот и прерафаэлиты. Bournemouth: Scholar Press, 1996.

Джерела
  • Casteras, Susan. The Victorians: British Painting, 1837-1901. Washington, D.C.: National Gallery of Art, 1997.
  • Poulson, Christine, The Quest for the Grail: Arthurian Legend in British Art, 1840-1920, 1999, Manchester University Press, ISBN 0719055377, 9780719055379, google books

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.