Патопсихологія

Патопсихологія — галузь психології, яка займається вивченням змін психічної діяльності при патологічних станах головного мозку, які пов'язані з психічними або соматичними захворюваннями.[1]

Патопсихологія дуже тісно пов'язана зі спеціальною психологією (зокрема, з олігофренопсихологією та дефектологією.[2]

Наука про аномальну психологію вивчає два типи поведінки: адаптивну і дезадаптивну поведінку. Поведінка, яка є дезадаптивною, свідчить про наявність певних проблем, а також може означати, що людина вразлива і не може впоратися зі стресом навколишнього середовища, що призводить до проблем із функціонуванням у повсякденному житті в їхніх емоціях, розумовому мисленні, фізичних діях та розмови. Адаптивна поведінка – це поведінка, яка добре підходить до природи людей, їх способу життя та оточення, а також до людей, з якими вони спілкуються, дозволяючи їм розуміти один одного.[3]

Клінічна психологія — це прикладна область психології, яка прагне оцінити, зрозуміти та лікувати психологічні стани в клінічній практиці. Теоретична галузь, відома як аномальна психологія, може скласти тло для такої роботи, але клінічні психологи в сучасній галузі навряд чи будуть використовувати термін аномальний щодо своєї практики. Психопатологія схожа на аномальну психологію, але має більше значення основної патології (процесу захворювання), і як такий термін частіше використовується в медичній спеціальності, відомому як психіатрія.[4]

Історія

Гумори

Гіппократ (460-377 рр. до н.е.) висунув гіпотезу про те, що тіло і розум захворіють, коли життєво важливі рідини в організмі стають незбалансованими. Ці рідини включають чорну жовч, жовту жовч, мокротиння і кров. Занадто багато мокротиння викликає у людини втому, занадто багато чорної жовчі викликає депресію, жовта жовч викликає запальний характер, а надлишок крові викликає оптимізм, бадьорість і впевненість.[5]

Притулки

Акт поміщення психічно хворих людей в окремий заклад, відомий як притулок, датується 1547 роком, коли король Англії Генріх VIII заснував у Лондоні притулок Святої Марії Вифлеємської. Ця лікарня на прізвисько Бедлам славилася своїми жалюгідними умовами.[6] Притулки залишалися популярними протягом усього середньовіччя та епохи Відродження. Ці ранні притулки часто перебували в жалюгідних умовах. Пацієнти вважалися «тягарем» для суспільства, були замкнені та поводилися майже як звірі, а не як пацієнти, які потребують лікування. Проте багатьом пацієнтам було надано корисну медичну допомогу. Була наукова цікавість до аномальної поведінки, хоча це рідко досліджували в ранніх притулках. Ув’язнених у цих ранніх притулках часто виставляли на показ, щоб отримати прибуток, оскільки вважалися меншими за людей. Ранні притулки були в основному модифікаціями існуючих кримінальних інститутів.[7]

Наприкінці ХVIII століття ідея гуманітарного лікування пацієнтів отримала велику прихильність завдяки роботі Філіпа Пінеля у Франції. Він висунув ідею про те, що до пацієнтів слід ставитися з добротою, а не з жорстокістю, яку до них чинили, ніби вони тварини чи злочинці. Його експериментальні ідеї, такі як зняття ланцюгів з пацієнтів, були зустрінуті з небажанням. Експерименти з добротою виявилися дуже успішними, що допомогло реформувати систему психіатричних установ.[7]

Інституціоналізація продовжувала покращуватися протягом 19-го і 20-го століття завдяки роботі багатьох гуманітарних діячів, таких як Доретея Дікс, і руху психічної гігієни, який сприяв фізичному благополуччю психічних пацієнтів. «Дікс більше, ніж будь-яка інша фігура у дев’ятнадцятому столітті, змусив людей в Америці та практично всій Європі усвідомити, що божевільні зазнають неймовірних зловживань».[8] Завдяки цьому руху були зібрані мільйони доларів на будівництво нових закладів для розміщення. психічно хворі. У 20 столітті кількість психіатричних лікарень стала значно зростати, оскільки в них збільшувалася допомога психічно хворим.

Див. також

Примітки
  1. Sketch of the Schools of Abnormal Psychology. An Outline of Abnormal Psychology. Routledge. 11 серпня 2015. с. 19–47. ISBN 978-1-315-67366-0.
  2. Нариси з олігофренопсихології. Архів оригіналу за 23 жовтня 2014. Процитовано 16 жовтня 2014.
  3. Sarason, E. K.; Sarason, S. B. (1945-07). A problem in diagnosing feeblemindedness.. The Journal of Abnormal and Social Psychology 40 (3). с. 323–329. ISSN 0096-851X. doi:10.1037/h0056452. Процитовано 13 лютого 2022.
  4. Stanghellini, Giovanni (2013). Psychopathology: re-humanizing psychiatry. Acta Psychiatrica Scandinavica (англ.) 127 (6). с. 436–437. ISSN 1600-0447. doi:10.1111/acps.12091. Процитовано 13 лютого 2022.
  5. Abnormal Psychology in a changing world. New York, NY: Pearson. 2018. с. 11. ISBN 978-0-134-44758-2. Проігноровано невідомий параметр |vauthors= (довідка)
  6. Abnormal Psychology (вид. 6th). Boston: McGraw-Hill. 2013. ISBN 978-0078035388. Проігноровано невідомий параметр |vauthors= (довідка)
  7. Encyclopedia of Theory & Practice in Psychotherapy & Counseling. Raleigh, NC: Lulu Press Inc. 2014. с. 3. ISBN 978-1-312-34920-9. Проігноровано невідомий параметр |vauthors= (довідка)
  8. Abnormal Psychology. New York: Academic Press. 1977. ISBN 978-0-12-588840-0. Проігноровано невідомий параметр |vauthors= (довідка) [сторінка?]

Література
  • Патопсихологія: понятійно-термінологічний словник : навч. посіб. / Г. М. Закалик, Ю. М. Терлецька. – Львів : Львівська політехніка, 2016. – 156 с. – ISBN 617-607-934-7

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.