Певницький Василь Федорович

Навчався у Муромському духовному училищі (1841–1846), Владимирській духовній семінарії (1846–1851). Як найуспішніший із учнів, мав продовжувати навчання у Московській духовній академії, однак на власне бажання був рекомендований до вступу у Київську духовну академію, де навчався в 1851–1855 роках. Здобув ступінь магістра богослов’я та словесних наук. Випускний твір присвятив темі: «Критический взгляд на реформацию, произведенную Лютером». Після навчання залишився у академії на посаді бакалавра кафедри загальної словесності.

З 1860 року – екстраординарний професор загальної словесності, з 1862 рок – ординарний професор кафедри церковної словесності. Читав курси гомілетики та історії проповідництва, пастирського богослов’я, викладав німецьку мову, загальну словесність. У 1872 році здобув ступінь доктора богослов’я. Залишався в штаті Київської духовної академії до самої своєї відставки у 1905 році[1].[2]

Був членом церковно-археологічного товариства при академії. На заповідані кошти та зібрані благодійні кошти у Київській духовній академії було засновано 2 премії імені Певницького за найкращі гомілетичні твори студентів. Був обраний почесним членом Київської духовної академії, затверджений у статусі понадштатного ординарного професора із правом членства у раді академії, засідання якої відвідував майже до останніх днів життя.[2]

Помер у Києві, похований на нижньому кладовищі Київського Свято-Вознесенського Флорівського жіночого монастиря.

Був науковим редактором журналів «Воскресное чтение» (1879–83) та «Труды Киевской духовной академии» (1890–1905); долучався до підготовки ювілейних видань з нагоди 50-річчя академії (1869), святкування 900-річчя Хрещення русі та ін., видання серії «Приходская библиотека» (редактор-упорядник у 1893–1903).[2][3]

Залишив значний творчий доробок у царині історії та теорії гомілетики, пастирського богослов’я, історії та теорії літератури, патрології, порівняльного богослов’я, педагогіки, релігійної публіцистики. Відомий як автор низки монографічних праць та численних статей, рецензій, критико-бібліографічних оглядів, проповідей, промов та інших публікацій (інколи за криптонімами: «В. П.», «П.», «П-цкий, В.», «Z.») у церковній і світській періодиці. Першим виокремив гомілетику як самостійну богословську дисципліну, курс якої містив «історію проповідництва в стародавній християнській церкві на сході і заході», «епохи «середніх віків на заході»», а також у російській церкві до XV ст.»[1]. Найвищу оцінку сучасників отримали його проповіді на великопісних пасіях, виголошені у Києво-Братському Богоявленському монастирі у 1858–1904 роках. Залишив мемуари, які є джерелом з історії академії і російської духовної освіти ХIХ – початку ХХ ст.[2]

За словами Дмитра Богдашевського, ректора Академії та багаторічного редактора «Трудов...», Певницький «був великим художником слова... Він почав з проповіді Іоанна Хрестителя і довів історію проповіді до наших днів. Опублікувавши кілька статей з пастирства, він потім у великій своїй праці змалював живий образ пастирського служіння. Теж саме він зробив і у галузі церковного красномовства. Професор все своє життя віддав Академії, створив цілу школу учнів і послідовників і збагатив вітчизняну богословську науку»[3].

• Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. — Т. 1. А–К. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.
• Титов Ф. Заслуженый ординарный профессор Киевской духовной академии Василий Федорович Певницкий (Некролог)// Труды Киевской духовной академии. – 1911. – № 9. – С. 145 – 179.
• 'Гроссу Н. Профессор В. Ф. Певницкий как гомилет // Труды Киевской духовной академии. — 1911. — № 9.