Період Хейан

У період Хейан в Японії набули поширення нові буддистські практики езотеричного буддизму. Серед них головними були махаяністські секти Тендай (天台, «Небесне узвишшя») і Шінґон (真言, «Істинне слово»). Перша була започаткована монахом Сайчьо у 806—807 роках разом із будівництвом її центрального монастиря Енрякуджі на горі Хіей поблизу столиці. Друга секта постала зусиллями ченця Кукая у 816 році, який звів на горі Коя храмовий комплекс Конгобуджі. Обидва вчення були проєкцією китайських і тибетських буддистських шкіл. Їх поширенню в Японії сприяли імператори і урядові аристократи.

Розташування центру секти Тендай поблизу столиці перетворило її на найбагатшу буддійську общину тогочасної Японії. Монастир гори Хіей був своєрідним інтелектуальним центром — «середньовічним університетом» країни. Він також слугував місцем умикання непокірних службовців. Завдяки активним контактам з двором і урядом, монахи секти часто брали безпосередню участь у прийнятті політичних рішень.

На відміну від Тендай, центр секти Шінґон був задалеко від столиці. Однак популярною ця течія буддизму стала в Японії завдяки подвижницькій діяльності її монахів і учнів.

Наприкінці епохи Хейан у зв'язку із кризою центральної влади, розвалом економіки, постійними міжусобицями і війнами, у японському суспільстві поширилися есхатологічні вірування. Це відбилося на двох головних сектах країни, які вступили у затяжну кризу. Більшість храмів Тендай і Шінґон перетворилися на общини, які мали власні приватні володіння, армії озброєних монахів сохей, кліентеллу серед аристократів і уряду. Ці общини дедалі більше втручалися у політику, і менше цікавилися релігійно-філософськими проблемами. Як наслідок, з кінця 12 — початку 13 століття ці секти полишили багато провідних монахів того часу, які заснували нові «протестантські» школи буддизму, такі як Джьодо-шю і Нічірен-шю.