Петро ІІ Петрович-Негош

Радівоє «Раде» Томов Петровіч народився 1 листопада 1813 в селі Негуші, адміністративному центрі Катунської нахії Чорногорського санджаку. Середній син Томе Маркова Петровіча та Івани Прокоповіч-Петровіч. Його дядько по батьківській лінії був Владикою Петром І, а рід з 1697 по 1918 рр. — правлячим у Чорногорії. На той час країною де-юре управляв венеціанський губератор (Гувернадур), а фактично вона була роздробленою на численні племінні утворення, відсталою частиною Османської імперії з домінуванням натурального типу господарювання.

Петро I Негош-Петровіч хотів, щоб його наступником був Джордже, син старшого брата правителя, Сави. Однак, після того, як Джордже обрав військову освіту у Російській імперії, а не духовну (що було необхідною умовою для правителя Чорногорії), Владика обрав своїм наступником Радівоє. З огляду на невтішний досвід із Джордже, нового кандидата вже не відправляли на освіту до Росії, а навчали у місцевому Цетинському монастирі у приватних викладачів. Найбільшу роль у вихованні юнака зіграв тоді Сіма Мілутіновіч. Цей ексцентричний сербський мандрівник, науковець та поет викладав Раде Петровічу не лише історію Балкан та іноземні мови (російську, французьку, італійську), а й навчав його бойового та спортивного мистецтва, знайомив з поетичною дидактикою.

Після сметрі Петра І у 1830 році, голови усіх чорногорських кланів за традицією зібралися на загальний Сабор. 19 жовтня було вирішено, що Радівоє стане наступним правителем Чорногорії. Через кілька місяців він склав «Вічну присягу», прийнявши церковне ім'я Петро на честь свого попередника.

1831 року Петро ІІ відправився до Санкт-Петербурга, де Священний Синод за присутності царя Миколи I канонічно призначив його на Чорногорську кафедру.

Владика Раде

Петро ІІ в основному займався світськими проблемами, за що його критикували деякі його сучасники, які стверджували, що він витрачає занадто багато часу на написання законів та віршів, не беручи участі у релігійних службах. Той факт, що він став єпископом у 21 рік, і вже в молодості виступав проти застарілої церковної традиції, задовольняв також далеко не всіх. Однак Петро ІІ усе своє життя підтримував позицію Сербської Православної Церкви, як найбільш важливого інституту інтеграції сербів у боротьбі з турками. Кілька місяців проведних ним у Росії переконали його у необхідності кардинальних реформ у Чорногорії. Як правитель, Петро ІІ Негош-Петровіч намагався підірвати регресивну племінну структуру влади і закласти основи сучасного, цивілізованого суспільства, шляхом централізації держави. Він ліквідував посаду цивільного губернатора, яку традиційно резервували члени конкурентного роду Радонічів (вони традиційно репрезентували проавстрійську партію в політиці), і створив Раду (Правлячий сенат чорногорський і бродський), що складалася з шістнадцяти місцевих кланових вождів, для здійснення виконавчої, судової та законодавчої дорадчих функцій уряду. Була сформована так звана «Гвардія» для поліцейської служби у провінціях держави. Струтурував податкову систему країни. У 1834 році в Цетинє була відкрита перша в друкарня. Пізніше там же засновано першу загальноосвітню школу. У 1838 році він побудував нову єпископську резиденцію в Цетинє, так званий Більярдний дім, в якій також засідав Сенат.

Пам'ятник Петру II Негошу в Політехнічному парку

Головним своїм завданням Петро ІІ визначив завоювання виходу його країни до Адріатичного моря. Однак Австрійська імперія усіляко протидіяла цьому, небезпідставно вважаючи, що це буде радше порт для Росії ніж для Чорногорії. З метою розширення кордонів правитель виділив чотири стратегічні пункти: Спуж і Підгорицю на сході та Грахово з Котором на заході, однак досягти успіху в цьому йому не вдалося. Іншою проблемою був перманентний голод населення, що змушував чорногорців вести активну торгівлю та просити допомоги у сусідів. Головним фінансовим та продовольчим донатором залишалася Російська імперія.

Під час Весни народів підтримував хорватський національний рух. Розділяв ідеї Ілії Гарашанина щодо будівництва Великої Сербії та сприяв чорногорсько-сербській інтеграції. Володар займався утвердженням національних рис чорногорців. Під час його правління, населення було змушене припинити носити турецькі фески на користь традиційної чорногорскьої капи, а Медаль Обіліча за доблесть стала найвищим військовим орденом країни, зміцнивши зв'язок чорногорців з сербами. Так само з ідеологічних міркувань було канонізовано Петра І Петровіча (Святий Петро Цетинський), попереднього Владику з роду Негошів.

Наприкінці 1849 року Петро ІІ почав стаждати від тяжких приступів кашлю і невдовзі у нього діагностували туберкульоз. Навесні 1850 володар зрозумів, що хвороба прогресує. Для лікування їздив до Австрії та Італії, але за відсутності покращення здоров'я повернувся до Цетиньє, щоб померти вдома. У жовтні 1851 року його стан стрімко погіршився, і 31 жовтня близько десятої години ранку Петро ІІ Негош-Петровіч помер.