Поліграф Поліграфович Шариков

Шарик — вельми симпатичний і розумний пес, дитинство і юність якого пройшли в підворіттях. Пошуки їжі змушували його переміщатися з одного району в інший. Дослідник Борис М'ягков зазначив, що у творі відтворено реальні адреси Москви 1920-х років — мова йде про трест «Главриба» («Абирвалг»), ресторан «Бар» в Неглинному проїзді, магазини в Сокольниках.  Шарик навчився читати завдяки вуличним вивіскам[4]. Природна спостережливість дозволяла йому робити висновки про людей, які зустрічаються на шляху: він не любив двірників, з теплотою згадував про кухаря Власа з Пречистенки, який віддавав собакам м'ясні кісточки, шкодував друкарку дев'ятого розряду в фільдеперсових панчохах, вимушену заради економії харчуватися в пролетарській їдальні[3].

Коли кухар «їдальні нормального харчування» облив Шарика окропом, травмований пес ледь не вмер. Його врятував Пилип Пилипович Преображенський, який вийшов з кооперативного магазину  — він віддав хворому собаці шматок «Краківської» ковбаси, а потім покликав у свій будинок. У семикімнатній професорській квартирі улюбленим місцем Шарика стала кухня, яку він сприймав як «головне відділення раю». Вивчаючи звичаї й спосіб життя мешканців свого нового житла, пес часом розмірковував як філософ: «Та й що таке воля? Так, дим, міраж, фікція»[3].

Отримавши після проведеної Преображенським операції гіпофіз Клима Чугункіна, герой одночасно придбав всі вади загиблого балалаєчника — замість «наймилішого пса» з'явився хуліган, п'яниця, шибайголова і душитель котів Поліграф Поліграфович Шаріков[5], який все-таки зумів швидко зробити хорошу кар'єру й очолити підвідділ очищення Москви від бродячих тварин[6]. Образ «незаконного сина» професора багато в чому розкривається через портретні замальовки; Булгаков, як відзначають дослідники, в різних епізодах виділяв якусь значущу деталь, яка створює уявлення про персонажа. Під час бесіди з Преображенським (глава 6-а) Шариков одягнений в порваний піджак і вимазані фарбою штани; на шиї у нього — «отруйно-небесного кольору краватка з фальшивою рубіновою шпилькою». Від пронизливої яскравості фарб господар квартири деколи починав сліпнути[7].

Іншим художнім засобом, що демонструє марність всіх «виховних» зусиль професора, є мова Поліграфа Поліграфовича — вона смішна і страшна водночас. Шариков безапеляційно міркує на соціально-політичні теми, навішує ярлики опонентам; в його лексиці перемішані гасла голови будкому Швондера, що взяв нового пролетаря під свою опіку, з тими фразами, якими користувався при житті Клим Чугункін: «Ще парочку», «Злазь з підніжки», «Відчепись, гнидо!»[7]. У певний момент герой переходить в наступ проти свого «творця» і, фамільярно називаючи Преображенського батьком, починає погрожувати тому судовим позовом за несанкціоновану операцію, а також нагадує, що не тільки професор має право на просторі квартири[10]. При цьому Шарикову властива якась «негативна чарівність» — часом він схожий на примхливу дитину, яка не одержала в дитинстві достатньої уваги[1].

Літературознавець Євген Яблоков стверджує, що результатом операції стає не перетворення пса в людину, а своєрідне відродження вбитого злочинця Клима Чугункіна. Герой отримав зовнішні людські ознаки, навчився ходити, говорити, отримав документи й право на житлову площу, проте професор, спостерігаючи за своїм творінням, вважав, що мати ці атрибути — «ще не означає бути людиною». Шариков не міг еволюціонувати далі, тому що виявився точною генетичною копією свого «донора»[11].

Отже, «в сухому залишку» виявляються ідеї прості й всім доступні. Злочинець Клим Чугункин, який існував і «в часи царського режиму», але, бувши маргіналом, не чинив визначального впливу на життя суспільства, після більшовицького перевороту «воскресає» у вигляді повноправної істоти, яку ідеологи «нового світу» висувають в лідери.[7]

Найбільше підсумками перетворення Шарика в Шарикова був розчарований професор Преображенський, який згадав у розмові зі своїм асистентом — доктором Борменталем — про те, що ідея поліпшення людської породи операційним шляхом спростовується самим життям: «Поясніть мені, будь ласка, навіщо потрібно штучно фабрикувати Спіноз, коли будь-яка баба може його народити коли завгодно!.. Адже народила ж у Холмогорах мадам Ломоносова цього свого знаменитого»[1]. Поліграф Поліграфович, який перетворив життя свого творця в низку важких випробувань і зрештою вийнявши револьвер, сам спровокував повернення до колишнього собачого вигляду[12].

Після повторної операції у квартирі професора знову з'явився той чуйний та милий пес Шарик, яким він був до перетворення. За словами Ігоря Сухих: «Собаче серце виявляється найлюдянішим серцем». Однак літературознавець не вважає фінал повісті ідилічним: «„Нову людську одиницю“, яка виявилася „страшною мерзотою“, вдалося знищити, але жити далі все одно доведеться у світі, де серце загиблого Клима Чугункіна б'ється в мільйонах інших грудей, а ідеї Швондера потрапили на вулицю»[1].

Однією з визначних постановок «Собачого серця» стала вистава режисера Московського ТЮГу Генріетти Яновської, прем'єра якої відбулася незабаром після першої публікації повісті — в 1987 році. За словами Генріетти Наумівни, в її первісному задумі дві операції — над Шариком і Шариковим — виглядали як два різних обряди: священнодійство і «робота м'ясників». Пізніше режисер відмовилася від метафоричної сцени відвертого знищення Поліграфа Поліграфовича: «замість цієї операції Преображенський сидів на землі, намагався оживити Шарикова, тряс його, брав його голову до себе на коліна, плескав по щоках, а потім чи то стогнав, чи то вив над ним»[16].

Першою екранізацією повісті «Собаче серце» став однойменний фільм італійського кінорежисера Альберто Латтуади, що вийшов в 1976 році. Роль Поліграфа Поліграфовича, що мав в картині прізвище Бобиков, виконав актор Кочі Понзоні[17]. У 1988 році свою кінематографічну версію булгаковського твору запропонував глядачам Володимир Бортко. Образ Шарикова в його стрічці створив актор Володимир Толоконніков, чий типаж ідеально збігався з режисерським баченням героя: «Вузька смужка чола над опуклими надбрів'ями, тяжкий погляд колючих очей з-під мохнатих брів і вискал великих зубів»[18].

За словами літературознавця Євгена Яблокова, вельми точне прочитання булгаковського тексту було порушено у фільмі Бортко лише один раз — мова йде про епізод, коли, вислухавши «виховні» моралі професора і його асистента, Шариков вночі підходить до дзеркала і починає пильно вдивлятися у власне зображення. У цій сцені присутні ознаки зародження рефлексії, які, своєю чергою, свідчать про приховане прагнення Поліграфа Поліграфовича розвиватися «в людському напрямку». Яблоков стверджує, що персонажу, створеному Булгаковим, такі спроби самоаналізу невластиві.[11]