Порккала (військово-морська база)

Радянське керівництво вважало за необхідне забезпечити додаткову безпеку Ленінграда з боку Фінської затоки. З цією метою і було прийнято рішення створити «кам'яну подушку безпеки» для колиски революції.

13 березня 1940 року, після закінчення Зимової війни Радянський Союз отримав Карельський перешийок та право оренди території півострова Ханко (Гангут) протягом 30-и років для будівництва там військово-морської бази. У березні 1940 року у СРСР не було причин вимагати територію Порккала.

19 вересня 1944 року, у зв'язку з припиненням військових дій з боку Фінляндії 4 вересня і з боку Радянського Союзу 5 вересня 1944 року, у Москві було підписано Угоду про перемир'я, згідно з яким Фінляндія зобов'язалася відвести свої війська за лінію радянсько-фінської кордону, визначеного Мирним договором 12 березня 1940 року. При цьому Радянський Союз відмовлявся від своїх прав на оренду півострова Ханко, наданих йому мирним договором 1940 року, а Фінляндія зобов'язувалася надати Радянському Союзу на правах оренди строком на 50 років територію і водні простори для створення радянської військово-морської бази в районі Порккала-Удд.

Ця Угода була підтверджена мирним договором, укладеним у Парижі 10 лютого 1947. Під оренду було віддано близько 100 км². Туди увійшли практично вся громада Дегербю, частково Сіунтіо, Інко і Еспоо.

Вартість оренди — 5 млн фінських марок на рік.

База на Порккала була вигідніша, ніж база на Ханко. З'явилася можливість відродити відому ще з царських часів Центральну мінно-артилерійську позицію, блокуючу в разі чого прорив ворожих кораблів до Ленінграда: берегові батареї на Порккала-Удде й батареї на протилежному естонському острові Нарго вогнем перекривають вхід у Фінську затоку в найвужчому місці, при необхідності ставляться ще й міни. Крім того, сама база розташовувалася в 20-30 кілометрах від Гельсінкі: ледь що — все під контролем. Політпрацівники говорили: «Порккала-Удд — пістолет, приставлений до скроні Фінляндії».

На підставі постанови ДКО № 7070сс від 3 грудня та наказу НКВС № 001496 від 14 грудня для відновлення і будівництва військово-морських баз і берегової оборони Таллінського і Ризького морських оборонних районів Балтійського флоту створено Управління будівництва військово-морської бази в Порккала-Удд, що входило до складу Управління будівництва військово-морських баз Таллінського і Ризького морських оборонних районів «Балтвоенморстрой» НКВС СРСР при Главпромстрой НКВС СРСР.

Начальник Управління будівництва військово-морської бази в Порккала-Удд — полковник адміністративної служби Тарханов Леонід Олександрович (колишній начальник Воркутинський ВТТ).

Оперативні завдання розв'язувані новостворюваною військово-морською базою: здійснювати оборону центральної мінної позиції щоб не допустити прориву морем надводних і підводних сил противника у Фінську затоку; як плацдарм, бути готовою до прийому військ для розгортання активних дій на сухопутному напрямку; у взаємодії з розташованої в її підпорядкуванні військово-морської комендатури Гельсінкі забезпечувати тимчасове базування і оперативне розгортання кораблів КБФ, навантаження та розвантаження транспортів. Крім того, під наглядом ВМБ мало здійснюватися плавання транспортів і військових кораблів на шхерній комунікації Стокгольм — Турку — Улькотаміо — Таллін. Таким чином, радянська сторона отримала доступ до контролю над мореплавством і зовнішньою морською торгівлею Фінляндії.

За 10 днів з Порккала було евакуйовано 7272 місцевих жителя разом з урожаєм і худобою, з них 1170 — з Дегербю. Вся комуна Дегербю мала населення 1400 чоловік що жили в 24-х селах.

У березні 1945 року змішана радянсько-фінська комісія закінчила роботи з демаркації лінії кордону орендованого району, встановивши 111 прикордонних знаків. Після демаркації кордонів орендованої території на фінській стороні залишилося тільки три села комуни Дегербю, тому у 1946 р комуна Дегербю була об'єднана з комуною Інго/Інкоо.

Незабаром почалося будівництво укріплень, у яких з 1947 року стали розмішати потужні 100-мм казематні гармати, спарені з кулеметом «Максим». Дальність стрільби цих гармат перевищувала 20 кілометрів.

Протягом 1944—1946 рр. радянське керівництво не поспішало з будівництвом бази. Пояснюється це тим, що в перші повоєнні роки скандинавські країни: Данія, Норвегія і Швеція займали дружню стосовно СРСР позицію.

У вересні 1947 на міжамериканській конференції в Ріо-де-Жанейро США і країни Латинської Америки уклали Договір про оборону Західної півкулі, що передбачав включення в «зону його безпеки» Північного Льодовитого океану і північної частини Атлантичного океану з прилеглими до них територіями європейської Півночі.

Виникла ідея міцніше «прив'язати» Фінляндію до СРСР додатковими зобов'язаннями. 22 лютого 1948 президентові Фінляндії Ю. К. Паасіківі було зроблено офіційну пропозицію, укласти Договір про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу, що збіглося за часом з комуністичним переворотом в Чехословаччині.

Це викликало тривогу в Скандинавії, посилену розповсюдившимися в березні-квітні 1948 р чутками про те, що «слідом за Фінляндією настане черга Норвегії і Данії». Уряди цих країн стали з'ясовувати можливість військової допомоги США і Великої Британії, що змусило західні країни прискорити створення військового союзу, який і був оформлений вже 17 березня 1948 року.

Щоб утримати Данію і Норвегію на позиціях нейтралітету, уряд Швеції в кінці квітня 1948 представив проект по створенню альтернативного Скандинавського оборонного союзу, покликаного грати роль буферної зони між Сходом і Заходом.

Активність військових приготувань в Скандинавії і ускладнення радянсько-фінляндських відносин відбилися в розробленому для ВМБ ПУ завданні за рішенням заочних оперативно-тактичних завдань в літній період 1948 Радянське командування розглядало наступний варіант: іноземні держави під приводом «дружнього візиту до Скандинавської країни» вводять в Балтійське море сильне угруповання свого флоту і, продовжуючи зосереджувати на території Скандинавського півострова експедиційні сили, без оголошення війни починають військові дії проти СРСР. У зв'язку з цим також передбачалося, що буде потрібен ультиматум, щоб отримати дозвіл Фінляндії на введення радянських військ.

Цей план допускав захоплення Талліна, головної бази ВМС. Після цього радянське командування мало розгорнути збройні сили в напрямку Ювяскюля, Тампере, Порі, Турку, Ханко, Гельсінкі, Порво, Ловіза, щоб підготувати флангові удари по противнику з півночі і організувати десант на естонське узбережжі. У подібних обставинах ВМБ Порккала-Удд ставала головною Базою Балтійського флоту. Саме на неї лягала основна задача з підготовки десантної операції, для виконання якої вона повинна була власними силами організувати військово-морські бази Ханко і Гельсінкі. Таким чином, даний план виявив різко зросле військово-стратегічне значення ВМБ Порккала-Удд. Це змусило радянське керівництво вже восени 1948 переглянути темпи її будівництва, посилити бойову готовність і приступити до великих реконструктивних змін. До складу бази були введені додаткові частини і з'єднання з великим обсягом нової техніки і озброєння.

Політична криза, що виникла у Скандинавії у 1948 р, розв'язалася вступом Данії і Норвегії в квітні 1949 у НАТО. У січні 1950 вони уклали з США угоду про військову допомогу, а початку 1951 р взяли участь у створенні єдиного командування і загальних збройних сил НАТО.

Радянсько-фінляндські відносини з 1950 р навпроти почали поступово поліпшуватися. Це було пов'язано з діяльністю нового прем'єр-міністра Фінляндії У. К. Кекконена. У 1952 р він запропонував повернутися до ідеї Скандинавського нейтрального союзу, висунувши Фінляндію на роль посередника між СРСР і Скандинавськими країнами у мирному врегулюванні.

Проте в умовах присутності радянських збройних сил на фінляндській території ця ідея була практично нездійсненна.

1-я Мозирська Червонопрапорна дивізія морської піхоти була сформована на базі 55-ї стрілецької Мозирської Червонопрапорної дивізії. 10 жовтня 1944 дивізія надійшла в розпорядження командувача Червонопрапорним Балтійським флотом і мала бути на кораблях перекинута в Гельсінкі, а звідти на півострів Порккала-Удд.

На базі дислокувалися два корабельні з'єднання:

• БШК — бригада шхерних кораблів. Шхерні кораблі представляли собою бронекатери, озброєні двома танковими гарматами.
• ОВР — охорона водного району, що складається головним чином з тральщиків. Ці кораблі, як правило, покидали рідні береги для бойового тралення на кілька місяців.

Крім моряків і морської піхоти на території бази були розміщені прикордонники і будбат.

7 червня 1947 року в Порккала-Удд прийшов броненосець берегової оборони «Виборг». У недавньому минулому під назвою «Вяйнемяйнен» він входив до складу фінських ВМФ. Введений в дію у 1932 році, корабель мав сильне озброєння і бронювання. Радянський Балтфлот почав полювання за ним і однотипним «Ільмаріненом» ще у 1939 році. Проте «Вяйнемяйнен» на відміну від побратима, що підірвався на міні у 1941 році, уцілів. За умовами Паризького миру Фінляндія продала останній броненосець, що залишився у неї Радянському Союзу.

На території військово-морської бази було створено близько 300 різних оборонних споруд.

Адміністративні служби бази розташовувалися в містечку Кіркконуммі (18 кілометрах на північ від бази та 30 кілометрах від Гельсінкі). Там же розташовувався штаб і шпиталь.