Посибілізм (філософія)

Посибілізм (філософія) ― (лат. possibile ― «можливe») ― філософський дискурс, зосереджений довкола питань про (1) онтологічний статус можливого, його співвідношення з іншими способами (модусами) буття ― дійсним і необхідним, і, відповідно, не-можливим, не-дійсним і випадковим, а також (2) відображення цих співвідношень у логіці та мові (алетичні модальності).

Витоки дискурсу дослідники вбачають у вченні античних філософів-атомістів про множинність світів і принцип «ізономії» (рівноправності всіх світів), а також вченні Аристотеля про «суще в можливості», розвинутому пізніше у творах середньовічних схоластів. Питання про природу можливого висвітлені у творах європейських філософів XV—XIX століття, таких як Джордано Бруно, Микола Кузанський, Рене Декарт, Готфрід Вільгельм Ляйбніц, Іммануїл Кант, Артур Шопенгауер, Бернард Больцано, Алексіус Мейнонг, Франц Брентано, Ернст Маллі та інших.

Особлива увага до посибілізму у XX—XXI століттях та набуття цим дискурсом всіх рис цілісної філософської доктрини обумовлені загальною зміною гуманітарної парадигми у XX столітті, перенесенням акцентів на питання, пов'язані з онтологією можливого, потенційного, ймовірного, віртуального та абстрактного. Акцентування можливого пов'язане з досягненнями в галузі природничих наук, передусім фізики та інформатики, відкриттями так званих квантових і віртуальних станів, природу яких, як виявилося, неможливо пояснити за допомогою традиційних категорій буття та небуття (існування та не―існування). На думку В.Гейзенберга, одного з фундаторів квантової механіки, з цими відкриттями в науковий обіг запроваджено «дуже дивний вид фізичної реальності, що знаходиться приблизно посередині між можливістю та дійсністю» і «утворює радше світ тенденцій або можливостей, ніж світ речей і фактів».

Сучасний посибілізм увиразнює такі головні підходи до визначення природи можливого:

• У рамках номіналізму (Б. Рассел, А. Тарський, Р. Карнап, В. Квайн, Л. Вітгенштайн та інші) вважається, що референт можливого слід шукати виключно в мові.
• У рамках концептуалізму (Р. Декарт, І. Кант, Ф. Брентано, Н. Решер та інші) вважається, що таким референтом є логіка нашого мислення.
• Згідно з концептуальним реалізмом, референтом можливого є Бог як «буття―можливість» (М. Кузанський), «Божественний Розум» (Г. Ляйбніц).
• У рамках реалізму (А. Мейнонг, Е. Маллі, Дж. Фіндлей, Т. Парсонс, Б. Шнайдер, К. Поппер та інші), можливе має особливий статус, — воно належить до сфери поза―буття (наприклад, світ «речей самих по собі» І. Канта, «Außersein» А. Мейнонга; «потенційоване буття» у Симультанній історії). У рамках цього підходу пропонується розрізняти буття та існування (річ може бути і водночас не існувати, тобто все є, але не все існує).
• У рамках модального реалізму (С. Кріпке, Я. Хінтікка, Д. Льюїс та інші), стверджується, що модальності логіки та мови відбивають реалії можливих світів, які існують так само реально, як і наш світ, хоча ми вважаємо ці світи лише можливими. У цьому підході пропонується розрізняти буття/існування та реальнiсть (річ може існувати і водночас не бути реальною, тобто все існує, але не все є реальним).
• У рамках методологічного підходу (М. Епштейн), референтом можливого не виступає виключно мова, мислення чи буття; кожна з цих сфер містить свої власні можливості і може розглядатися у своїй потенційності; можливе ― не лише предмет дослідження, а й основа методології, яку можна застосовувати до будь-якого предмета (принцип оборотності предмета і методу).