Джордано Бруно

Філіппо Бруно народився в сім'ї солдата Джованні Бруно в Нола (Кампанія) поблизу Неаполя в 1548 році. В 11 років його привезли в Неаполь вивчати літературу, логіку і діалектику. У 15 років у 1563 він поступив в місцевий монастир Святого Домініка, який належав Домініканському ордену, де продовжив навчання. Тут в 1565 році він став монахом і отримав ім'я Джордано. У 1572 році Бруно прийняв духовний сан.

Наполегливі заняття привели до появи критичного відношення філософа до догматів церкви та схоластики. Незабаром за сумніви щодо непорочного зачаття Діви Марії він накликав на себе підозри в єресі. Почалося розслідування його діяльності. Не чекаючи результатів, Бруно втік в 1576 році до Рима, але, вважаючи це місце недостатньо безпечним, вирушив на північ Італії. Тут він став заробляти на життя викладанням, ведучи в основному мандрівний спосіб життя.

У 1577 році в Женеві за різку критику кальвіністів Бруно потрапив у в'язницю. Після звільнення в 1579 році він перебрався до Франції, побувавши спочатку в Тулузі, де читав публічні лекції на тему книги Аристотеля «Про душу», а в 1579 році відвідав Париж, де читав лекції про книгу Раймунда Луллія «Велике мистецтво». У Франції на Бруно звернув увагу присутній на одній з його лекцій король Генріх III, який пізніше надав ученому рекомендаційні листи для поїздки до Англії.

Спочатку 35-річний філософ жив у Лондоні, потім в Оксфорді, але після сварки з місцевими професорами знову перебрався до Лондона, де видав ряд праць, серед яких одна з головних, — «Про нескінченність, всесвіт і світи» (1584). Незважаючи на заступництво вищої влади Англії, а також французького посла Мішеля де-Шатонеф-де-ла-Мовісьєра, вже через два роки, в 1585 році він змушений був фактично втекти до Франції, потім до Німеччини. Він подався спочатку до Парижа, а потім у Марбург, де йому теж було незабаром заборонено читати лекції. Внаслідок цього він переїхав у колиску протестантизму Віттенберг, де в 1586—1588 роках читав лекції і при своєму від'їзді виголосив гарячу похвальну промову Мартіну Лютеру. В наступні роки Бруно жив у Празі, Гельмштадті, Франкфурті-на-Майні і Цюриху, і в 1591 році повернувся до Італії.

Пам'ятник на площі Кампо деї Фйорі у Римі. Італія

Пам'ятник на Потсдамській площі в Берліні. Німеччина

Бруно відмовлявся від будь-якої традиції, яку не сприймав його розум, і прямо заявляв всім, хто сперечався з ним, що вони дурні і недоумки. Вважав себе громадянином світу, сином Сонця і Землі, академіком без академії^{[джерело?]}.

У 1591 році Бруно прийняв запрошення від молодого венеціанського аристократа Джованні Моченіго з навчання мистецтву пам'яті і переїхав до Венеції. Однак незабаром відносини Бруно і Моченіго зіпсувалися. 23 травня 1592 року Моченіго направив венеціанському інквізитору свій перший донос на Бруно, в якому писав:

Я, Джованні Моченіго, доношу з обов'язку совісті та за наказом духівника, що багато разів чув від Джордано Бруно, коли розмовляв з ним в своєму будинку, що світ вічний і існують нескінченні світи ... що Христос здійснював уявні чудеса і був магом, що Христос вмирав не з доброї волі і, наскільки міг, намагався уникнути смерті; що відплати за гріхи не існує; що душі, створені природою, переходять з однієї живої істоти до іншої. Він розповідав про свій намір стати засновником нової секти під назвою «нова філософія». Він говорив, що Діва Марія не могла народити; монахи ганьблять світ; що всі вони — осли; що у нас немає доказів, чи має наша віра заслуги перед Богом.

25 травня і 26 травня 1592 року Моченіго направив на Бруно доноси, після чого філософ був заарештований і поміщений у в'язницю. Місцеві інквізитори не змогли переконати Бруно щодо Бога і у 1593 передали римським колегам. 20 січня 1600 року папа Климент VIII схвалив рішення Конгрегації доктрини віри і постановив передати брата Джордано в руки світської влади після того як він відмовився визнати Ісуса Христа сином Божим та Судний день. Бруно був відлучений від церкви і Ордену Домініканців. 8 лютого інквізиційний трибунал своїм вироком визнав Бруно «нерозкаяним, наполегливим і непохитним єретиком». Його передали на суд губернатора Риму, доручаючи піддати його «покаранню без пролиття крові» та застосувати пом'якшення закону. У відповідь на вирок Бруно заявив суддям: «Ймовірно, ви з більшим страхом виносите мені вирок, ніж я його вислуховую».

У смертному вироці, що дійшов до нас, не згадуються геліоцентрична система і взагалі наука [2]. За рішенням світського суду, після семирічного тюремного ув'язнення й марних спроб схилити його до зречення від своїх учень 17 лютого 1600 року Бруно спалили на Кампо деї Фйорі (Площі Квітів). Всі твори Джордано Бруно були занесені у 1603 році у Індекс заборонених книг і були в ньому до його останнього видання у 1948 році.

Сім років довгого процесу в Римі, Бруно провів у різних місцях позбавлення волі, останнім місцем була Башта Нона. Деякі важливі документи про судовий процес загубилися, але частина була збережена, серед них звіт про роботу комісії, який знайдений у 1940 році[3]. Серед численних звинувачень, висунутих проти Бруно і заснованих на деяких з його книг, а також на свідченнях очевидців були: богохульство, аморальна поведінка, єресь в питаннях догматичного богослов'я, і включення її у основні доктрини його філософії і космології. Луїджі Фірпо перераховує ці важкі обвинувачення, висунуті римською інквізицією проти Бруно[4]:

• тривалі висловлення що суперечать католицькій вірі і виступ проти неї і її провідників
• тривалі заперечення католицького вчення про Трійцю, божественність Ісуса Христа і Боговтілення.
• тривалі заперечення католицького вчення про Ісуса Христа як Месію.
• тривалі заперечення католицького вчення непорочності Діви Марії.
• тривалі заперечення католицького вчення щодо Євхаристії і Богослужіння.
• твердження про існування безлічі світів і їх вічності.
• віра в реінкарнацію та переселення людських душ у тварини.
• практикування магії і ворожіння.

Бруно захищав себе, так як він це робив у Венеції, наполягаючи на тому, що він прийняв догматичне вчення Церкви, але намагається зберегти основу його філософії. Подібно до Сократа, Бруно мужньо заявив своїм суддям, що їм доводиться з більшим страхом зустріти свій вирок, ніж самому засудженому. Відомо, що кати привели Бруно на місце страти з кляпом в роті, прив'язали до стовпа, що знаходився в центрі багаття, залізним ланцюгом і перетягнули мокрою мотузкою. Останніми словами Бруно були: «Я вмираю мучеником добровільно». Всі твори Джордано Бруно були занесені в 1603 році в католицький Індекс заборонених книг, в якому вони фігурували аж до його останнього видання в 1948 році.

Книга «Про причину, початок і єдине» була надрукована в 1584 в Англії. У ній Бруно стверджує, що Бог (Нескінченне) включає чи утримує в собі всі атрибути, в той час як окремі феномени суть не що інше, як конкретні маніфестації єдиного нескінченного принципу. Єдина універсальна матерія і єдина універсальна форма, чи душа, є безпосередніми початками всіх окремих речей.

У творі «Про нескінченність, Всесвіт і світи» Бруно спростовує традиційну аристотелівську космологію і стверджує, що фізичний Всесвіт нескінченний і включає нескінченне число світів, у кожному з яких є сонце і декілька планет. Таким чином, Сонце всього лише невелика зірка серед інших зірок в нескінченному Всесвіті.

Книга «Тези проти математиків» (Articuli adversus mathematicos) вийшла в 1588 у Празі. Книгу ілюструє загадкова серія діаграм. Вони мають оманливо геометричний вигляд, хоча іноді містять включення неочікуваних предметів на кшталт змії чи лютні. Книга плутана й складна для сприйняття, можливо, написана якимось шифром.

Діалог «Вигнання торжествуючого звіра» (1584) проповідує про пришестя або, точніше, відродження магічної релігії єгиптян.

Комедія «Свічник» була написана в 1582 році в Парижі, її справедливо вважають вершиною пізнього Відродження в Італії. За період з часу написання комедія була поставлена тільки один раз, у римському театрі «Арджентина» в 1912 році.

• Бенкет на попелі (Cena de le leneri, 1584);
• Таємниця Пегаса (Cabala del cavallo Pegaseo, 1585);
• Про трагічний ентузіазм (Degli eroici furori, 1585);
• 120 статей про природу і Всесвіт проти періпатетиків (Centum et viginti articuli de natura et mundo adversus Peripateticos, 1586);
• 160 статей (Articuli centum et sexaginta, 1588);
• Про потрійний мінімум і вимірювання (De triplici minimo et mensuro, 1589);
• Про монаду, число і фігуру (De monade, numero et figura, 1589);
• Про невимірне і незліченне (De immenso, innumerabilibus et infigurabilibus, 1589).
• Про героїчний ентузіазм
• Сатирична поема «Ноїв Ковчег»

Спосіб пізнання Бога Джордано Бруно можна назвати пантеїстичним. Згідно з таким підходом, вся природа сакральна. Уявлення про Бога можна скласти, вивчаючи Природу, оскільки Бог присутній в усьому, що нас оточує. Він знаходиться в усьому, що сприймається нами, і в усьому, що лежить за межею нашого сприйняття. Таким чином, об'єктом філософії Ноланця, як Бруно називає себе в своїх творах, стає споглядання єдності природи.

Бруно вважав, що коли релігія спирається лише на догмати, це вбиває розум, не приносить людині очікуваного спокою. Сповнений надією на майбутнє, він бачив попереду можливість появи певної філософської релігії, яка б замінила усі культи і об'єднала людство.

Уява Бруно змальовує ті далі, існування яких з математичної точки зору підтверджує, до того ж не повністю, лише наука 20 століття. Про нашу Сонячну систему він образно висловлюється як про маленький атом, що розвивається і пересувається серед нескінченної кількості йому подібних всередині великого живого організму — нашого Всесвіту, що не має ні початку, ні кінця. Наш Всесвіт складається не лише з клітин-галактик, але також із великої кількості паралельних світів, що постійно трансформуються; в них виявляється нескінченна кількість форм життя і принципів еволюції.

Розвиваючи геліоцентричну теорію Коперника та філософію Миколи Кузанського, Бруно висловлював ряд здогадок: про відсутність матеріальних небесних сфер, про безмежність Всесвіту, про те, що зірки — це далекі сонця, навколо яких обертаються планети, про існування невідомих в його час планет в межах нашої Сонячної системи. Відповідаючи супротивникам геліоцентричної системи, Бруно навів ряд фізичних доказів на користь того, що рух Землі не позначається на хід експериментів на її поверхні, спростовуючи також доводи проти геліоцентричної системи, засновані на католицькому тлумаченні Святого Письма. Він вважав комети небесними тілами, а не випарами в земній атмосфері. Бруно відкидав середньовічні уявлення про протилежність між Землею і небом, стверджуючи фізичну однорідність світу (вчення про 5 елементів, з яких складаються всі тіла, — земля, вода, вогонь, повітря і ефір). Він припустив можливість життя на інших планетах. При спростуванні доводів супротивників геліоцентризму Бруно використовував теорію імпетуса.

Бруно вважав, що душі безсмертні і є самостійними сутностями. Його міркування були такими: «Оскільки душа може мати буття без тіла і небуття у тілі, вона може в такий же спосіб, як вона перебувала в одному тілі, перебувати й в іншому, переходячи з одного тіла в інше».

«Я думаю, що душа, перебуваючи в одному тілі, є самостійною сутністю поза цим тілом, маючи відмінне від органічного тіла існування — у чому виступаю проти Аристотеля й інших, що вважали її якістю й формою тіла, невіддільної від нього, у такий же спосіб може знаходитися й в іншім тілі, і додати іншому тілу, що має пасивні властивості, безсмертну природу».

Пізнання, за Бруно — процес невичерпний, як і сам Всесвіт. Рушійною силою пізнання Бруно вважав любов до Істини. Він ототожнює її з Богом, Єдністю, тому і не може відректися від усвідомленої ним Істини.