Правова система США

Особливості американського права в колоніальний період:

• Порівняно з англійським правом, американське носить більш спрощений характер. Це пояснюється тим, що англійське право ХVII ст. було дуже складним, тому поселенці не могли його використовувати у повному обсязі.
• Судова процедура у колоніях була швидшою і більш спрощеною. Це зумовлене тим, що у колоніях судочинство здійснювалось особами, які переважно не були освіченими юристами. А також населення не мало достатньо коштів для того, щоб вести довгі судові процеси.
• Поява норм, що зумовлювались потребами життя нової країни. Для прикладу, у колоніях з'являлись норми, котрі регулювали стосунки переселенців з індіанцями. Так, існувала заборона на продаж чи дарування індіанцю зброї, пороху, свинцю, куль тощо. Зрозуміло, що в Королівстві Англія необхідність існування цієї норми була відсутня.
• Враховуючи специфічні особливості життя американських колоній, вносились зміни до певних норм американського права. Тому норми саме американського права з самого початку вирізняються швидким пристосуванням до особливостей умов життя на американському материку.
• Більша здатність до запозичення та оновлення норм права — американське право часто запозичувало норми не лише з правової системи Королівства Англія, але і Німеччини, Королівства Франція, Іспанської імперії та низки інших країн Європи.
• Впровадження до американського права норм, сформованих під впливом певних релігійних поглядів поселенців. Наприклад, пуританізм у штаті Массачусетс, квакерство у Пенсільванії значно вплинули на норми права цих штатів.
• З'являються нові відмінності у правовому регулюванні у кожному штаті, що зумовлені різним впливом великої кількості факторів. Так, північні штати мали власні конкретні економічні проблеми, південні — більшу увагу приділяли користуванню землею, а штати, що розташовувались на узбережжі — надавали більшу вагу питанням зовнішньої торгівлі та морському страхуванню.

Американська революція 1775—1783 рр. на перший план висувала ідею самостійності американського національного права. З цієї події і розпочинається ІІ етап. Першим важливим кроком для цього стало прийняття у 1787 році федеральної Конституції та окремих Конституцій штатів, що увійшли до складу США. У подальших планах американців була повна відмова від англійського права. Так, вводилась повна заборона на посилання на рішення британських судів, котрі були винесені після дати прийняття Декларації незалежності.

Але все ж, переходу американського права до романо — германської правової сім'ї не відбулося. Тільки деякі штати, котрі раніше були французькими та іспанськими колоніями — Луїзіана, Каліфорнія — прийняли кодекси романського типу Починаючи з 20-х років ХХ ст. велика кількість штатів розпочали кодифікацію норм загального права. Але все ж, залишали за судами вельми широкі повноваження щодо тлумачення цих норм. Головною особливістю наступного розвитку американського права вважається зростання ролі законодавства при збереженні великого значення рішень Верховного Суду США. Тобто, склалась дуалістична система, подібна до англійської: взаємодія прецедентного права із законодавчим.

Також на цьому етапі відбувалось значне збільшення кількості штатів. При збільшенні кількості населення будь-якої тільки-но заселеної території до шістдесяти тисяч вільних поселенців Конгресу необхідно було прийняти цю територію як новий штат на рівних правах з іншими штатами. Тому кожен штат проходив свій етап самостійного територіального управління й накопичував свій власний досвід праворегулювання. Як наслідок, національна правова система утворювалась внаслідок впливу старих штатів на нові. Тому право США поширювалось зі сходу на захід.

Подальший розвиток правової системи США продовжується після громадянської війни 1861—1865 рр. Були прийняті нормативні акти, що законодавчо закріплювали наслідки війни — скасування рабства, надання чорношкірим права голосу тощо. Важливе значення мали акти, що регламентували порядок ведення бізнесу — які регулювали питання тривалості робочого дня та оплати праці, праці жінок та дітей тощо. У 1890 році Актом Шермана створюється нова галузь — антимонопольне законодавство. Протягом 70-х років ХІХ ст. уперше проводиться кодифікація федерального кримінального законодавства. Воно знову систематизоване було в 1909 році та реформоване у 1948 році.

Задля того, щоб уніфікувати законодавство штатів у 1892 році створюється Національна конференція уповноважених з уніфікації права штатів. Розширення меж правового регулювання проходило з допомогою актів, що були прийняті у 30-ті роки ХХ ст., як наслідок реалізації Нового курсу президента США Франкліна Делано Рузвельта.

Після Другої світової війни роль законодавчої правотворчості значно зросла. Тому нормативні акти Конгресу США і законодавчих органів штатів охоплюють широке коло політичних і соціально — економічних питань, а систематизація і кодифікація здійснюються як у штатах, так і на федеральному рівні. Так, збільшується роль правового регулювання з боку федеральних комісій — Міжштатної торговельної комісії, Комісії з безпеки тощо.

У 1954 році скасовується практика расової сегрегації — завдяки рішенню Верховного Суду США у справі Браун проти Ради з питань освіти. Починаючи з 60-х років ХХ ст. створюються програми позитивних дій, що мають на меті забезпечення рівних можливостей для усіх американців незалежно від етнічного походження, раси, статі, віку, стану здоров'я, сексуальної орієнтації. Для втілення у життя цих ідей приймається багато актів, зокрема, Закон про громадянські права 1964 року, Закон про вікову дискримінацію при працевлаштуванні 1967 року.[1]

Федеральне право бере свій початок з Конституції, яка надає повноваження Конгресу приймати статути з певними конкретними цілями, наприклад — для регулювання відносин торгівлі між штатами. Кодекс США (United States Code) — це офіційний систематизований збірник і кодифікація загального та постійного статутного права. Багато статутів надають урядовим агенціям повноваження створювати «регламенти», які публікуються у Федеральному Реєстрі та кодифікуються в єдиний Звід федеральних регламентів. Відповідно до доктрини Шеврона такі нормативні акти набувають юридичної сили. У більшості випадків, розгляд судових позовів залежить від змісту федеральних статутів чи регламентів, а також від їх судових тлумачень, що набувають юридичної сили закону відповідно до принципу «стояти на вирішеному» (stare decisis).

Протягом 18 та 19 століть, федеральне право переважно зосередилось в тих сферах життя, які регулювались федеральним урядом в межах наданих Конституцією повноважень, а саме: оборона, фінанси, сфера зовнішніх відносин(особливо при укладанні міжнародних угод), митні правила, інтелектуальна власність (зокрема патенти та авторські права) та пошта. З початком 20 століття широке тлумачення положень Конституції США про торгівлю та фінанси дозволило федеральному праву поширитися в сфери авіації, телекомунікації, залізничного транспорту, фармацевтики, антитрестівської політики і у сферу закріплення торгових знаків. У деяких сферах, для прикладу авіаційного та залізничного транспорту, федеральний уряд розвинув комплексну програму, що витіснила практично всі закони штатів, доки в інших сферах, подібно до сімейного права, відносно невелика кількість федеральних статутів (що загалом стосуються міжштатного та міждержавного врегулювання цих відносин) взаємодіє з набагато більшою кількістю зводів права штатів. Такі сфери, як  антимонопольна політика і трудові відносини, врегульовуються нормами як федерального права, так і права штатів, які співіснують одні з одними.  В інших випадках Конгрес, прийнявши відповідні закони, однозначно відмовляється врегульовувати деякі сфери відносин, для прикладу страхування, за умови, що вони врегульовані законами штатів (див. для прикладу Закон Маккарена-Фергюсона).

Після підписання президентом законопроекту (або подолання Конгресом вето Президента), його передають до Управління Федерального Реєстру Національного управління архіву та документації, для призначення  йому відповідного порядкового номера, і готують до публікації окремою брошурою (slip law)[3] .  Публічним законам, на відміну від приватних, Управління Федерального Реєстру одночасно надає посилання на статути. Під кінець кожної сесії Конгресу, окремі брошури законів скріплюються в один том, що має назву Великий звід законодавства США, відомий також як збірник законів, прийнятих на сесії парламенту (session laws).  Великий звід законодавства являє собою закони, хронологічно впорядковані залежно від дати прийняття.

Публічні закони систематизуються в Кодекс США, який є кодифікацією загального та постійного законодавства США. Служба радника з ревізії при Палаті Представників переопубліковує кожні 6 років головне видання Кодексу, окрім цього щорічно перевидається збірник доповнень[4]. Кодекс США впорядкований за тематикою, що показує сучасний статус законів (з поправками, вже внесеними в текст), які були змінені один чи більше разів.

Конгрес часто приймає статути, що надають широкі нормотворчі повноваження федеральним  агенціям. Члени конгресу часто не можуть дійти згоди щодо створення проектів статутів конкретного характеру, щоб надати пояснення органам виконавчої влади, як вони повинні діяти в кожній ймовірній ситуації, або Конгрес сподівається, що техніко-юридичні спеціалісти органів управління краще зможуть забезпечити ефективне вирішення окремих фактичних ситуацій в ході їх виникнення.  Тому федеральним органам виконавчої влади були надані повноваження приймати регламенти. Згідно з принципом доктрини Шеврона ці акти, як правило, мають силу закону за умови, що вони засновані на обґрунтованій інтерпретації відповідних статутів.

Регламенти приймаються відповідно до Адміністративного процесуального акту. Винесені на розгляд вперше нормативні акти публікуються  у Федеральному Реєстрі та підлягають публічному обговоренню протягом певного періоду. У результаті після обговорення та внесення певних змін на основі отриманих коментарів, кінцева версія публікується у Федеральному Реєстрі. Нормативні акти кодифікуються та інкорпоруються в Звід федеральних регламентів, що публікується один раз на рік.

Окрім нормативних актів, прийнятих на основі Адміністративного процесуального акту, федеральні урядові органи також час від часу видають  велику кількість формулярів, інструкцій, директив, листів та правил. Ці документи можуть розглядатися судом як переконливі прецеденти, залежно від того як буде розтлумачено конкретний акт чи норму (Skidmore v. Swift & Co.), але не мають значущості, яка б випливала з доктрини Шеврона.

На відміну від штатів, на федеральному рівні не існує повністю сприйнятих норм, які б визначали можливість існування загального права і тим самим  надавали б федеральним судам повноваження формулювати судові прецеденти, подібно англійським попередникам. Федеральні суди є винятково породженням федеральної Конституції та федерального Закону про судоустрій. Проте, загальновизнано, що батьки-засновники США, наділяючи Верховний Суд і нижчестоящі суди судовою владою у статті третій Конституції США, тим самим надають їм імпліцитну владу судів загального права для формулювання переконливих прецедентів, що також випливає зі змісту Конституції; така влада є широко визнаною, в тому числі визнавалася батьками-засновниками США, під час ратифікації Конституції.[5]  Деякі науковці-правники довели, що федеральна судова влада щодо вирішення судових справ та суперечок обов'язково включає повноваження з надання прецедентного характеру цим справам та суперечкам.[6]

Складним питанням залишається, чи поширюється федеральна судова влада на формулювання обов'язкових прецедентів через суворе дотримання правила stare decisis. Це ситуація, коли рішення в судовій справі саме по собі стає обмеженою формою нормотворчості, за  якої постанови апеляційних судів зобов'язують ці суди і суди нижчих інстанції при вирішенні справ у майбутньому (а відтак опосередковано зобов'язують також всіх осіб, що перебувають під судовою юрисдикцією). Перш ніж у 2007 році були внесені значні зміни до правил діяльності федерального суду, близько одна чверть федеральних апеляційних справ були опубліковані і таким чином стали обов'язковими прецедентами, у той час як решта була неопублікованою і лишалась обов'язковою лише для сторін справи.[5]

Як підкреслив федеральний суддя Алекс Козинський, таких обов'язкових прецедентів, які відомі нам на сьогодні, при прийнятті Конституції не було.[7] Запис судових рішень вівся нестабільно, був неточним та недобросовісним з обох боків Атлантики (записувачі часто просто змінювали або не публікували рішення, які їм були недовподоби), до того ж Великій Британії бракувало узгодженої судової ієрархії до кінця 19 ст.[8] Окрім цього, в 18 столітті англійські судді почали слідувати застарілим на сьогодні природно-правовим уявленням, згідно з якими вважалося, що право існує незалежно від висловлювань окремих суддів.[8] Судді бачили себе як тих, хто просто проголошує право, яке вже теоретично існує, але не творцями права. Тому суддя міг відхилити інші суддівські міркування як буквально неправильний виклад права, так же як вчені регулярно відхиляють висновки один одного як неправильний виклад законів науки.[8]

У свою чергу, відповідно до аналізу Козинського, сучасні правила обов'язкового прецеденту стали можливими в США в 19 ст. лише після  створення чіткої ієрархії (відповідно до актів про судоустрій) та після того, як видавництво West Publishing почало регулярно публікувати апеляційні рішення США.[8] Правила поступово удосконалювали, від справи до справи, як продовження судової політики з ефективної судової адміністрації (тобто з метою ефективного здійснення судової влади).[8]

Правило прецеденту на сьогодні виправдане загалом як питання державної політики — по-перше, це питання основоположної справедливості, по-друге, за відсутності прецедентного права буде цілком неможливо в будь-якому питанні будь-якої справи наводити аргументацію та виводити рішення з первинних джерел (відповідних статутів, конституційних положень, основ державної політики публічного інтересу), що в свою чергу породжує безперспективну неефективність, нестабільність і непередбачуваність, і тим самим підриває верховенство права.[8]

Наведемо типове свідчення такої державної політики — позицію більшості суддів, занотовану членом Верховного Суду Стівеном Брайері в 2008 році: Одного разу суддя Брандейс зауважив, що  «в більшості випадків важливіше, щоб відповідна правова норма застосовувалася, аніж те, щоб вона застосовувалася правильно».[8] (Burnet v. Coronado Oil & Gas Co)… Відкидання рішення, що регламентує один з таких випадків, просто тому, що ми віримо, що рішення вже не є «правильним», неминуче відобразить готовність переглянути й  інші.[8]  І така готовність може стати загрозою істотного підриву, безладдя, непевності для необхідної правової стабільності. Ми не знайшли ніяких факторів, що можуть спростувати ці міркування.[8]

Нині, зі спливом часу, щодо низки прецедентів іноді можливо відступати від прямо встановленої букви основоположного статутного чи конституційного тексту поки судові рішення не встановлять доктрини, які не були передбачені законотворцями.  Така тенденція набула найбільшого поширення щодо федеральної належної процедури застосування матеріального права та прийняття рішень з питань торгівлі. Оригіналісти (прихильники тлумачення за принципом оригіналізму) і  політичні консерватори, наприклад член Верховного суду Антонін Скаліа, розкритикували такий напрямок як антидемократичний.[9]

Згідно з доктриною Erie Railroad Co. v. Tompkins спільного федерального загального права не існує взагалі. Хоча федеральні суди можуть створювати федеральне загальне право у вигляді прецедентного права, проте, таке право повинно бути так чи інакше пов'язаним з тлумаченням окремих положень федеральних Конституції, статутів чи підзаконних актів (прийнятих, у свою чергу, на основі Конституції або у відповідності з нею). Щоб створювати право, федеральним судам не вистачає повноти повноважень судів штатів, що можуть це робити за відсутності конституційних чи законодавчих положень, які б замінювали загальне право. Лише в деяких вузько обмежених сферах, таких, як морське право, Конституція прямо дозволяє зберігати правонаступництво англійського загального права на федеральному рівні (мається на увазі, що у цих сферах федеральні суди можуть продовжувати створювати право на власний розсуд за умови дотримання принципу stare decisis).

Іншим важливим висновком доктрини Ері (Erie doctrine) є те, що федеральні суди не можуть визначати зміст права штатів, коли справа не стосується питань, що віднесені до федеральної юрисдикції (а відтак немає підстав для пріоритету федерального права). [10]  Під час розгляду позову за правом штатів при різнорідній юрисдикції (спори, в яких сторони є громадянами різних штатів), федеральні суди першої інстанції повинні застосовувати статутне та прецедентне право того штату, у якому розглядається справа, як ніби вони є судами цього штату, навіть якщо вони переконані, що відповідне право штату не є розумним або є невдалою державною політикою. Згідно з доктриною Ері, існує лише така односпрямована різниця: суди штатів не зв'язані федеральним тлумаченням права штатів.[11]

Хоча судові тлумачення федерального права, зроблене судами федерального округу і проміжними апеляційними судами, мають велику переконливу вагу, суди штатів не зв'язані зобов'язанням слідувати цим інтерпретаціям. Існує лише один федеральний суд, що надає обов'язкове для всіх судів штатів тлумачення федеральної Конституції та федерального права — це Верховний Суд США.[12]

Штати делегують свої нормотворчі повноваження тисячам урядових агенцій, тауншипів, округів, міст та спеціальних районів. Конституції всіх штатів, їхні статути і регламенти (як і постанови та правила, прийняті місцевими суб'єктами) є предметом судового тлумачення, як і їх федеральні аналоги.

Як правило, резиденти найбільших метрополійних територій США перебувають у сфері дії влади 6 чи більше рівнів — спеціальних округів, містечок чи міст, округів чи тауншипівп (в додаток до влади штату та федерації загалом). Таким чином, в будь-який час, залежно від своїх місцезнаходження та діяльності, пересічний американський громадянин підпадає під дію норм та правил кількох десятків різних органів федерації, штату та органів місцевого рівня.

Традиційно, юристи розрізняють процесуальне право (регулює процедури, які використовують суди і сторони судових справ) і матеріальне право (ті правила, які  більшість людей і сприймає як право). У свою чергу, процесуальне право ділиться на кримінальне процесуальне та цивільне процесуальне право.

Кримінальне процесуальне право у Сполучених Штатах складається з масивних нашарувань федерального конституційного прецедентного права, що переплітається з статутами федерації та штатів, що насправді служать  основою для створення і функціонування правоохоронних органів і пенітенціарних систем, а також кримінального судочинства. Через відсутність статутів, які б змушували співробітників правоохоронних органів поважати конституційні права підозрюваних і засуджених, федеральні суди поступово розвинули правило про виключення (exclusionary rule, неприйняття судом доказів, одержаних незаконним шляхом), як спосіб забезпечення дотримання таких прав. У свою чергу, правило про виключення  започаткувало групу створених судами засобів захисту від зловживання правозастосовними повноваженнями, найвідомішим з яких є попередження Міранди повідомлення затриманому про його конституційні права). Наказ про habeas corpus зазвичай використовується підозрюваними та засудженими для оскарження їх тримання під вартою, тоді як Закон «Про громадянські права» 1871 р. та позов Bivens використовуються підозрюваними для відшкодування протиправної шкоди, завданої внаслідок жорстокості поліції.