Суд присяжних

Сучасне значення слова «журі» («суд присяжних») утворилось в англійській мові як лексико-семантичний варіант запозиченого старо-французького слова «фр. jurée» (перекл. «присяга»). Власне, під поняттям «журі» слід розуміти групу людей, пов'язаних клятвою, яким доручено виконувати певні завдання. У найбільш загальновживаному значенні «журі» означає колегіальний орган, що використовується як суддя, члени якого не є професійними суддями. Також термін «журі» використовується при визначенні групи людей, що визначає переможця.

Використання цього терміну дало поштовх класифікації сучасних, існуючих в різних країнах судів, які національним законодавством визначаються як суди присяжних. Так, суди присяжних пропонується кваліфікувати: із роздільними колегіями — Англія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Гонконг, Швеція, Росія (з 1993 р.), Іспанія (з 1995 р.); із роздільно-спільною колегією, коли після винесення присяжними вердикту остаточне рішення приймається спільно з професійними суддями — Бельгія, Данія, Австрія, Норвегія. Із спільною із професійними суддями колегією — Німеччина (з 1924 р.), Італія (з 1931 р.), Франція (з 1941 р.), Греція (з 1968 р.), Україна. Останні, власне, судами присяжних можна вважати лише умовно.

Передумовами виникнення Суду присяжних можна вважати історичну тенденцію обмеження абсолютної влади шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а також використання членів громади для участі у здійсненні правосуддя в деяких стародавніх культурах. Судовий контроль вперше було започатковано у Древній Греції, зокрема, у місті-державі Афіни, де рішення спеціальних судових колегіальних органів відомі з 500 року до н. е. Вони внаслідок таємного голосування, врешті решт, мали право скасовувати навіть закони. У 4 столітті до н. е. ідеї, які були покладені в основу сучасного принципу поділу влади, були висунуті Аристотелем. Пізніше обмеження свавілля влади забезпечувалося судом рівних. У германських племен існував стародавній звичай використання поважних людей для розслідування правопорушення та суду над обвинуваченими. У 683 році XIII Толедським собором було прийнято рішення про недопущення у майбутньому будь-якого королівського свавілля, позбавлення вищих посадовців двору та церкви їх гідності, життя, здоров'я та майна не інакше, як за вироком суду, що складався з рівних йому людей.

Перший суд присяжних, що складався з жінок. Лос-Анжелес, США, 1911 рік

Існують відомості про використанні терміну «журі» у діяльності утвореного при королі Етельред (бл. 968, † 23 квітня 1016) англо-саксонського королівства Ексекс в Англії колегіального судового органу, яке приймало рішення з цивільних справ на прохання сторін. Відомості про створення журі дворян з метою вирішення земельних спорів, де, зокрема, стороною міг бути найбільший землевласник — герцог, відслідковуються з рішень герцога нормандського Вільгельма ІІ ще до завоювання ним Англії та отримання у 1066 році титулу її короля.

Після завоювання суд присяжних формувався в Англії протягом двох століть. Спочатку він розглядав виключно земельні та інші майнові суперечки, а потім його компетенція, внаслідок поразки короля у боротьбі з повстанням баронів, була поширена на політичні справи. За статтею 39 Великої Хартії Вольностей 1225 року король був обмежений у праві піддавати вільну людину репресії, яка могла бути засуджена «не інакше як за законним вироком рівних йому осіб».

Свобода ухвалення рішення і таємниця дорадчої кімнати присяжних засідателів (у тому числі від професійного судді), вважаються одним із кардинальних принципів англійського загального права. Порушення таємниці дорадчої кімнати присяжних тягне безумовне скасування вироку, а систематичні контакти з присяжними безпосередньо після розгляду можуть розцінюватися як неповага до суду. З метою забезпечення незалежності засідателів від сторонніх впливів, у тому числі від суддівського упередження, у США суддям забороняється коментувати і підсумовувати докази в справі. Як відзначає американський вчений Д. Карлен, право на суд присяжних у США відстоюється не стільки на тій підставі, що завдяки йому стимулюється участь громадян у відправленні правосуддя, скільки на тому, що завдяки йому забезпечується кращий захист прав сторін. Це міра недовіри американців до суддів, недовіри, породжуваної існуючими методами їхнього обрання і кепським функціонуванням судової системи.

В сучасному розумінні суд присяжних був сформований у XIII сторіччі, але як будь-який соціальний інститут продовжує удосконалюватися і сьогодні.

На сьогодні, суд присяжних із загальної кількості розглядає досить невеликий відсоток справ (у США близько 7% цивільних та кримінальних справ). В Канаді щорічно судом присяжних розглядається лише 1% кримінальних справ, в Англії — близько 2%, у США — близько 3%.^{[джерело?]}

Спочатку запровадження суду присяжних йшло одночасно з поширенням колоніальних володінь Британської корони. В інших країнах Європи цей суд засновувався під впливом ліберальних ідей в періоди бурхливих соціальних потрясінь і політичної перебудови. Вперше в континентальній Європі цей суд був заснований у революційній Франції у 1791 році. Його поява пов'язується з теоретичним відкриттям Ш. Монтеск'є у політичній системі тогочасної Англії принципу «поділу влади». «Коли вводився інститут присяжних у Франції, в кінці минулого століття, запевняли, що цей інститут» покликаний протидіяти поневоленню і тиранії. Введення суду присяжних в інших європейських країнах відноситься переважно до 1848 і 1889 років, коли уряди під впливом тодішнього настрою народів поступалися їм, погоджуючись допустити їх представників до участі в законодавчій діяльності та у здійсненні правосуддя". Відомий німецький учений Иеринг стверджував, що суд присяжних є тільки одною зі стадій, із перехідних форм судової організації. Форма ця корисна, можливо навіть необхідна, для встановлення правильних відносин влади і громадян, для постанови нових суспільних установ під охорону суспільної совісті. Але коли це досягнуто й установи усталилися, ввійшли у свою колію, діяльність суду присяжних повинна припинитися, тому, що вона має завдання політичні, а не юридичні.

Будь-яке законодавче закріплення кількості присяжних було обумовлене конкретними ідеологічними і соціальними передумовами. Якщо в Англії запровадження присяжних у кількості 12 склалося історично (достеменні відомості відсутні), то в більш пізніх судоустроях, наприклад у Росії, це число визначалося кількістю апостолів і необхідністю мати представників усіх станів. Кількість присяжних — 12 напочатку було прийнято у всіх країнах, але потім дістало істотних змін. Натепер найменша кількість законодавчо визначена у 3 особи (Україна) найбільша — 15 (Шотландія). У деяких країнах допускається зменшення кількості присяжних під час судового розгляду, з певними обмеження стосовно окремих категорій справ (Англія). У класичному суді присяжних із окремою колегією присяжних засідателів найменша кількість присяжних становить 8 осіб (Австрія).

Кількість засідателів не має істотного значення для відокремленої від професійних суддів колегії присяжних. У 70-х роках був проведений експеримент: у деяких судах збільшили кількість народних засідателів (від чотирьох до шести), дослідники зробили висновок про те, що незалежно від кількості народних засідателів остаточне рішення постійно відповідало думці головуючого — професійного судді. Лише час, що затрачав суддя на переконання засідателів у правоті своєї точки зору, збільшувалося прямо пропорційно кількості засідателів. У судах, де шість засідателів були виділені в самостійну колегію, що вирішувала без професійного судді питання про ступінь винності підсудного, думки засідателів практично збігалися /п'ять із шести/ у тому числі у виді і розмірі покарання. — 3. Закордонні дослідники діяльності журі присяжних Г. Кальвін і Г. Зейсел дійшли до висновку, що в одному з кожних чотирьох розглянутих у суді присяжних справ, думка професійних судів розходиться з думкою присяжних по питанню про винність −4.

Участь у відправлені правосуддя, з моменту появи «суду рівних», обумовлювалась приналежністю до певного суспільного стану, а пізніше регулювалася шляхом встановлення різного роду цензів: майнових, освітніх, за місцем постійного проживання, релігійних, професійних, вікових та інш. (наприклад для осіб, що мають фізичні вади). Так, якщо обрання припускає певний політичний і соціальний фільтр, загорнутий у демократичні форми, то спеціальні цензи, запроваджені владою, є неприкритим зазіханням на права громадян. Загальновизнано, що право на участь у здійсненні правосуддя є невід'ємним для кожної людини, що володіє правом виборчого голосу.

Перш за все, для участі в правосудді як присяжного, особа має відповідати наступним критеріям:

1) Громадянство. Напочатку списки присяжних формувалися виключно із громадян тієї країни, у якій здійснюється правосуддя. Участь іноземців та осіб без громадянства, виходячи із принципу державного суверенітету і невтручання в діяльність іноземних країн не допускалася [6, c. 1119]. При цьому, не береться до уваги громадянство самого підсудного. З метою забезпечення довіри до суду у ФРН допускається участь іноземних громадян як присяжних осіб, які на законних підставах проживали на території країни понад 10 років та отримали активне виборче право на виборах до місцевих органів влади.

2) Вік. Питання віку, з якого особу можуть залучати до обов'язків присяжного і відповідно звільняти від них, є дискусійним. Наприклад, у США, присяжним може бути громадянин, що досяг 21 року, а у Франції встановлено віковий ценз від 23 до 70 років[4, с. 75]. Законодавець виходить з різних міркувань при визначенні віку. Слід враховувати те, що присяжні не є професійними суддями і при винесенні рішення керуються внутрішніми переконаннями, які формуються на основі власного життєвого досвіду. Проект Кримінального процесуального кодексу України № 9700 передбачає внесення змін до деяких нормативних актів, зокрема до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», де термін «народний засідатель» замінять терміном «присяжний», отже відповідно до статті 59 вищезгаданого закону, присяжним буде особа, у віці від 30 до 65 років [2, c. 4]. Така норма матиме доволі суперечний характер, адже суддею, відповідно до статті 64 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», може бути особа не молодша 25 років, і тому цілком справедливим є застосування такого ж вікового цензу для присяжних.

3) Володіння мовою, якою судочинство ведеться. Цей критерій має важливе практичне значення, оскільки досить поширеними є випадки, коли громадянин не володіє, або в недостатній мірі володіє мовою судочинства. У такому випадку він не може бути залучений до розгляду справи як присяжний, тому що не зможе зрозуміти позицію обвинувачення, захисту, самого підсудного, показання свідків, висновки експерта, правильно оцінити надані докази. Звичайно, у такому випадку можна залучити перекладача для присяжного, але це ускладнить сам процес, та не гарантуватиме повного розуміння таким присяжним суті справи і, що найголовніше, не відповідатиме інтересам підсудного. Якщо громадянин, який не володіє мовою судочинства, залучається до участі у розгляді справи як присяжний, він підлягає заміні ще до початку судового розгляду.

4) Правосуб'єктність. Присяжний повинен володіти повною дієздатністю та деліктоздатністю. Особи з частковою дієздатністю, або недієздатні особи не повинні допускатися до правосуддя як присяжні.

5) Професійна діяльність. Значення професії при допуску до інституту присяжних не є дискримінаційним положенням. Тут мова йде про те, щоб посадові, службові та інші особи, що здійснюють публічну діяльність та функції делеговані їм державою, не допускалися до судочинства як присяжні в силу виконуваних ними повноважень. Наприклад, у Франції, існує вичерпний перелік посад, несумісних з обов'язками присяжного засідателя, серед яких: член уряду, парламенту, Конституційної ради тощо [4, с. 76]. У пункті 4 статті 59 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» сформовано виключний перелік таких посад: народні депутати України, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, військовослужбовці, працівники апаратів судів, інші державні службовці, адвокати, нотаріуси [3, c. 204]. Що характерно, законодавець у цьому випадку залишає не висвітленим перелік посад, який відноситься до категорії «інші державні службовці».

Усі присяжні повинні скласти присягу, перед тим як розпочнуть розгляд справи. У ній вони присягають виконувати свої обов'язки чесно і неупереджено, брати до уваги лише досліджені в суді докази, при вирішенні питань керуватись законом, своїм внутрішнім переконанням. Хоча присяга має, переважно, етичний характер, її порушення може значною мірою повпливати на об'єктивність та неупередженість судового розгляду і в подальшому винесення рішення. В такому випадку присяжний повинен понести відповідальність, що власне демонструє іноземний досвід. Українське законодавство та законопроекти, на сьогодні, не передбачають санкцій за порушення присяжним присяги. Світова практика йде шляхом накладення штрафу та відсторонення від справи такого присяжного.

Джон Морган. Лава суду присяжних. 1861 рік

Аргументи проти існування суду присяжних насамперед стосуються форми організації судочинства, які базуються на тому, що присяжні не мають відповідної кваліфікації для винесенні рішень і не обізнані в юриспруденції, можуть легко піддаватися емоціям та суб'єктивним факторам (5), не завжди здатні правильно оцінити докази, які надаються сторонами тощо [7, c. 72]. Стосовно форми здійснення судової влади безпосередньо народом останні заперечення мали місце у часи абсолютних монархій.

• Присяжні // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003. — Т. 5 : П — С. — 736 с. — ISBN 966-7492-05-2.
• Суд присяжних // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003. — Т. 5 : П — С. — 736 с. — ISBN 966-7492-05-2.
• Полянский Н. Уголовное право и уголовный суд Англии М., Юр. лит., 1969., С. 329.
• Карлен Д. Американские суды: система и персонал М. «Прогресс»., 1962., С.55
• Радутная Н. Зачем правосудию народные заседатели Соц. законность 1989 — № 2. — С.64.
• Боботов С. В. Буржуазная юстиция, состояние и перспективы развития М., «Наука»., 1989., С. 88.
• Лавринович про суд присяжних: це суд не стільки права, скільки емоцій. http://www.administr-law.org.ua/node/939
• Ветрова Г. Н. Нужны ли правосудию народные представители? Государство и право на рубеже веков / Под ред. В. В. Лунеева, А. В. Наумова, И. Л. Петрухина. М., 2001. — 321с.
• Закревский И. Н. О настоящем и будущем суда присяжных: Сб.статей / И.Н 3акревский. — С-Пб., 1897. — с. 136.
• Кони А. Ф. Собрание сочинений М., Юр. лит., 1967., Т.4. — С. 217.

• Атаманова Н. В. Компетенція та діяльність суду присяжних у правобережній Україні за судовими статутами 1864 року  / Н. В. Атаманова // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія Юридичні науки. – 2014. – Випуск 5.  – Т.1. – С. 11-15.
• Басай В. Д. Кримінальний процес України, Республіки Польщі та ФРН: порівняльний аналіз: навч. посібник / В. Д. Басай, В. А. Савченко, Т. В. Садова. –К.: Алерта, 2015. – 480 с.
• Гловюк І. В. Вердикт присяжних: de lege ferenda  / І. В. Гловюк // Порівняльно-аналітичне право. – 2014. – №5. – С. 358-361. 
• Закревский И. Н. О настоящем и будущем суда присяжных: Сб.статей / И.Н 3акревский. — С-Пб., 1897. — 201 с.
• Бобрищев-Пушкин А. М. Эмпирические законы деятельности русского суда присяжных / А. М. Бобрищев-Пушкин. – М., 1896.
• Брауэр Э. Суд присяжных Германии и других государств СПб. 1865.
• Гейнц Р. Очерк английского судопроизводства и суда присяжных СПб. 1866.
• Кенигсон А. Очерк происхождения и исторического развития суда присяжных в делах уголовных. — Витебск: Тип. Губерн. правления, 1871. — 109 с.
• Миттермайер К. Законодательство и развитие уголовного судопроизводства — СПб. 1864.
• Палаузов В. Н. Вопрос о миссии присяжных. Одесса.. 1899.
• Сергиевский Н. Д. О суде присяжных Ярославль. 1875.
• Тимофеев Н. Суд присяжных в России М. 1881.
• Вокер Р. Английская судебная система М. 1980.
• Филиппов С. В. Судебная система США М. 1980.
• Хрулев С. Суд присяжных СПб. 1886.
• Филимонов Б. А. Уголовный процесс ФРГ М., Изд-во МГУ-1974.
• Карлен Д. Американские суды: система и персонал М. «Прогресс»., 1962.
• Арчер П. Английская судебная система М., Ин. лит-ра, 1959.
• Стифен Уголовное право Англии СПб., 1865., С.286.
• Ларин A.M. Из истории суда присяжных. — М., 1995.
• Махов В. Н., Пешков М. А. Уголовный процесс США /  В. Н. Махов,  М. А. Пешков. – М., 1998.
• Миттермайер К. Суд присяжных в Европе и Америке СПб. 1866.
• Молдован А. В. Кримінальний процес: Україна, ФРН, США. Навчальний посібник / А. В. Молдован, В. А. Савченко, Т. В. Садова . – К.: Алерта, 2014. – 334 с.
• Романюк Т. Не зовсім присяжні / Т. Романюк // Віче. – 2013. – № 15. – С. 20-21.
• Русанова І. Становлення суду присяжних в Україні: деякі міркування // Право України. – 1999. – №7. – С. 71-73.
• Соловей В. Переваги та недоліки створення інституту суду присяжних в Україні / В. Соловей // Аналітика. – 2012. – № 3(117). – С. 88-89.
• Тертишник В. Суд присяжних: суть ідеї, історичний досвід та актуальні проблеми сьогодення  / В. Тертишник // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 11. – С. 123-126.
• Тертишник В. М. Науково-практичний коментар Кримінального процесуального кодексу України. Видання 13-те доповн. і перероб. / В. М. Тертишник. – К.: Правова  єдність, 2017. – 824 с.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
•  Шишкін В. І. Суд присяжних // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.