Престон Такер

Престон Такер народився у Капаку у штаті Мічиган. Дитячі роки проходили у Лінкольн-Парку, передмісті Детройта, де Престон з 11 років навчався керувати автомобілем і незабаром став палким прихильником моторизації. У віці 16 років почав купувати, ремонтувати й продавати вживані автомобілі. Пробував відвідувати вищу технічну школу у Детройті та згодом її покинув заради роботи у підприємстві «Cadillac». Після цього служив (1920—1930) у поліції Лінкольн-Парку, але був звільнений через лихацьке водіння автомобілем та мотоциклом. Наступним місцем роботи стала «Ford Motor Company», де він працював робітником, — яке він невдовзі покинув заради роботи менеджером з продажу автомобілів «Студебекер» (англ. Studebaker) класу «люкс» у салоні Мітчелла Дуліана (англ. Mitchell Dulian) у Мемфісі, штату Теннесі. Короткий час займав посаду регіонального керівника компанії «Пірс-Ерроу» (англ. Pierce Arrow). «Велика депресія» призвела до зупинки продажів розкішних авто. У 1933 році Такер повернувся до Детройту, де відкрив дилерський пункт фірми «Dodge» компанії «Chrysler».

Одночасно Такер став цікавитись автомобільними перегонами, почав брати участь у перегонах на автодромі «Індіанаполіс Мотор Спідвей». Щоб бути ближче, перебрався до Індіанаполіса, де підробляв також дистриб'ютором пива. Тоді ж познайомився з Гаррі Міллером (англ. Harry Miller), інженером і конструктором гоночних автомобілів та двигунів до них для перегонів «Індіанаполіс 500». Коли у 1933 році фірма Міллера збанкрутувала, Такер запросив його до виробництва болідів власної конструкції. У 1934 році. Такер став одним із керівників «Амерікен Отомотів Корпорейшн» (англ. American Automotive Corporation) з метою налагодити виробництво спортивних і гоночних автомобілів. У 1935 році заснував «Miller and Tucker, Inc.», яка працювала до смерті Міллера у 1943 році. У цей же період Такер познайомився з інженером-механіком Джоном Едді Оффуттом (англ. John Eddie Offutt), з яким надалі тісно співпрацював.

Бронеавтомобіль конструкції Такера

Напередодні Другої світової війни на замовлення нідерландського уряду розробив конструкцію бронеавтомобіля, але через початок війни та капітуляцію Нідерландів угода залишилася нереалізованою. Через це Такер передав технічну документацію і прототипи розробки американському військовому відомству.

Тоді ж, у 1940 році Такер заснував фірму «Tucker Aviation Corporation», котра почала займатися питаннями розробки та виробництва військових літаків. Було спроектовано літак-винищувач «Tucker XP-57», який однак не пішов у виробництво, а сама фірма зазнала фінансових труднощів.

Рисунок автомобіля проекту Такера (1948) з патентної заявки

У 1943 повернувся у Мічиган й заснував «Tucker Corporation».

В грудні 1946 року в пресі з'явились малюнки моделі легкового автомобіля «Такер Торпедо» (англ. Tucker Torpedo). І зовнішній вигляд, і конструкція автомобіля видавалися дуже незвичними. Розробниками планувалось, що опозитний двигун із системою впорскування буде позбавлений розподільних валів у механізмі газорозподілу, а керування клапанами здійснюватиме гідропривід. Кермо планувалося розташувати не зліва, чи справа, а по осі автомобіля. Від коробки передач мали намір відмовитись: крутний момент до ведучих коліс мали передавати гідротрансформатори, встановлені на колінчастому валу. Компонування — задньомоторне, задньопривідне.

У 1948 році з'явився прототип моделі легкового автомобіля «Tucker Torpedo». На колишньому авіаційному заводі у Чикаго було виготовлено 51 штуку майже ідентичних автомобілів. Реальність суттєво скоригувала фантазії творця, але автомобіль все одно вийшов «не таким як в усіх».

Конструкція цього автомобіля була досить передовою й містила багато нетипових на той час технічних рішень. До них належали: центрально розташована фара («око циклопа»), що поверталась у напрямку повороту коліс від керма, незалежна підвіска усіх коліс, що знайшла застосування у європейських виробників авто аж через 20 років. У моторному відсіку розташувався опозитний 6-циліндровий двигун від гелікоптера, а трансмісія отримала вакуумно-електричний механізм перемикання передач. Максимальна швидкість автомобіля становила 190 км/год, а прискорення давало змогу досягати 100 км/год за 10 секунд. Автомобіль мав цікаві рішення з безпеки, наприклад: загартоване лобове скло, що у випадку аварії розсипалося на дрібні шматки, запобігаючи пораненню пасажирів.

Від початку свого існування фірма «Tucker Corporation» мала проблеми з керівництвом та із зовнішнім тиском конкурентів. Конкуренти і політики, пов'язані з Детройтом, всіма силами намагалися дискредитувати Такера і його проект, закидаючи йому низькі параметри безпеки. Такера, до того ж, звинуватили у фінансових махінаціях і незаконному привласненні 30 млн доларів, отриманих від урядового Комітету з фінансування й реконструкції. У березні 1948 року суд позбавив Такера контролю над фірмою, а 4 листопада 1949 року її закрили. Хоча Такера згодом і виправдали, він не став продовжувати розпочату справу.

У 1955 році переїхав у Бразилію, де зробив спробу налагодити виробництво із привізних комплектів невеликих дешевих автомобілів під маркою «Такер-Каріока» (англ. Tucker Carioca). Але й цей проект зазнав невдачі.

Після повернення до США Такер захворів на запалення легенів, як ускладнення від нещодавно виявленого раку легенів, і помер 26 грудня 1956 року.

• Такер: Людина і його мрія (фільм, 1988)

• Tucker, Preston (21.09.1903-26.12.1956) на сайті «Trójmiejska Auto Strefa» (пол.)
• Automotive History Online (англ.)
• Престон Томас Такер на сайті Енциклопедії журналу «За рулем» (рос.)