Пісні інків

Завдяки створеної інками система музичної освіти на сьогодні збереглися приклади пісенної творчості мешканців їх імперії, перш за все, відобразилося в піснях кечуа. Пісням навчалися з дитинства, в школі ячауасі (поряд з іншими науками). Дівчата, особливо які повинні були стати «нареченими Сонця», разом з іншими знаннями навчалися пісням у спеціальних школах такіаклья. особливо цінувалися дівчата з гарним голосом. Оскільки писемності та нотної грамоти в сучасному розумінні в інків не було, усі пісні запам'ятовувалися на слух. Талановиті співаки-арауікуна (як дівчата, так і хлопці) розважали Сапа Інку, його військовиків та почт під час бенкетів.

Центром співочої творчості, складання пісень було Куско, іншими — старовинні міста (столиці підкорених інками держав), загальноандські релігійні або політичні центри. Зазвичай замовником пісень були Сапа Інка, його родича, знать та вище духівництво. Темами були: переможні битви, завоювання володарів інків, визначних військовиків, оспівування найшанованіших божеств (Інті, Мама Кілья, Пача Камак, Пачамама, Сара Мама, Віракоча), в меншій мірі оспівували окремим героїв (зазвичай родичів або самого імператора). Багато пісень було пов'язано із землеробським культом.

Систематизація відбулася за Інки Пачакутека, який наказав найкращим арауікуна скласти збірки пісень, в яких викладалися б діяння всіх володарів, починаючи з Манко Капака. Виконання цих пісень повинно було бути присвячено до певних календарних дат (перш за все до найбільш урочистих свят). Жерці і жриці зобов'язані були піклуватися про поширення їх серед підданих Тауантінсую. Також пісні передавалися у спадок.

Жанри пісень переважно співпадали з поетичними жанрами, оскільки часто вірші виконували під відповідну музику, перетворюючи на пісні. Тому часто дослідники не можуть чітко розрізними пісенні та поетичні жанри. Пісня також вважаються гімни («хайлі») та «айльї» (хоровий спів).

Наприкінці володарювання Пачакутека або напочатку правління Тупак Юпанкі відбулося розмежування пісенної творчості на релігійну (арауі) та світську (кашуа). Останні виконувалися для задоволення і наснаги і не служили ані шануванню священних місць і предметів, ані іншим церемоніям.

Словом «арауі» спочатку називали взагалі всяку пісню. З часом, по мірі еволюції музики і поезії і їх жанрової диференціації, значення цього терміна звузилося до позначення тільки любовної пісні. Основні сюжети — розлука з коханою, прекрасною, як жовта квітка чінчіркома, зростаючий в Андах, готовність подолати високі гори і бурхливі ріки, щоб побачитися з нею, туга самотності і скарги на свою долю. Арауі виконувалося соло. Дві пісні-арауі є частиною драми Апу-Ольянтай.

Перші гімни були присвячені інкським богам, на честь яких відбувалися релігійні обряди зі співом і музикою. У інкську епоху весь релігійно-культовий ритуал був суворо регламентований і перебував у віданні професійних жерців (умукуна), на чолі яких стояв верховний жрець — Вільяк уму. Гімни, пов'язані з цими ритуалами, були присвячені до певних календарних свят і співалися під час урочистих церемоній, що відбувалися, зазвичай, на головній площі Куско в присутності самого Інки, верховного жерця і вищих сановників.

Жанр героїчного гімну оформився в епоху розширення держави. Спочатку героїчні гімни оспівували звитяги і доблесть воєначальників. З часом цей жанр набув характер епопеї, історичного оповідання про військові кампанії, походи, битви і інші важливі події в житті держави, а також включив у свою орбіту життєписи окремих героїв, насамперед самих Інків, фактично перетворившись на своєрідну пісенну історичну хроніку. Такі історичні пісні називали словом «такі» (також цим словом позначали військові танці, танці під відповідні пісні).

Відомі були гімні працівників, що присвячувалися закінченню сівби або жнив, чи виконанню якоїсь праці. Найвідомішим є гімн-пісня «Ось, вона перемога!».

• J. Lara, La cultura de los inkas, vol. II. La Paz — Cocbabamba, 1967, p. 314–315
• M. Beclard-d'Harcourt. Le folklore musical de la region andine. Equateur, Perou, Bolivie. «Encyclopedie de la musique par Lavignac», premiere partie. Paris, 1922, p. 3361-3362