Росли укупочці, зросли

Вірш належить до періоду останніх років життя і творчості Шевченка. Написаний він 25 червня 1860 року в Петербурзі, у перші дні закоханості поета в Ликеру Полусмак. Намагання позбутися самотності й побутової невлаштованості знайшло вияв як у спробах одружитися, так і в поезіях інтимного змісту, навіяних мріями про особисте щастя. Уперше вірш був надрукований у журналі Основа (1862, №5, с. 1) без трьох заключних рядків. Єдиний чистовий автограф — у «Більшій книжці».

Вірш являє собою ліричну мініатюру — ідилію на родинну тему і одночасно моральну настанову. Композиція твору — двочастинна, у кожній із двох восьмирядкових строф чотиристопного ямба свої стилістичні особливості й відносна тематична викінченість. Кожна строфа скріплена наскрізною римою: у першій це —«зросли —розійшлись —прийшли —жили»; у другій строфі — «рости —перейти —принести»; цими римами позначено подвійну лінію ліричного сюжету. Перша строфа — це лірична розповідь від третьої особи , завдяки якій маємо ліричний фрагмент з розповідною основою, тобто з подієвістю (фабульністю). Друга строфа — переважно медитативна, насичена авторськими рефлексіями, є зверненим монологом, властивим для жанру молитви.

Ліричний сюжет твору побудовано на смисловому зіставленні обох частин і логічному розвиткові думки. У мініатюрі максимально стисло викладається життєва історія люблячої пари, яка почалась зі спільного щасливого дитинства хлопчика й дівчинки, що «росли укупочці», згодом «зросли», тобто досягли того віку, коли з'являється нова психологічна ситуація їхніх взаємин; далі пережили нетривалу розлуку («Неначе й справді розійшлись!»), але в підсумку таки «Зійшлись незабаром. Побрались». Далі з'являється медитативний підтекст, оцінні авторські повідомлення етичного змісту й зображення кількома скупими штрихами найтривалішого відрізку життєвої історії героїв, які пройшли свою путь «Аж до самої домовини». Виклад життєвих етапів супроводжується щирим авторським подивом: «А меж людьми ж вони жили!» і захопленням красою взаємин подружжя, яке пройшло життєву дорогу в злагоді й любові, залишаючись чистими, як діти («Душею-серцем неповинні»), у відповідності з моральним законом. Зворушений красою стосунків своїх героїв, поет входить у стан духовного піднесення й молитви, звертаючись до Бога з проханням такої ж самої долі й собі й, очевидно, коханій: («Подай же й нам, всещедрий Боже! // Отак цвісти, отак рости, // Так одружитися і йти, // Не сварячись в тяжкій дорозі, // На той світ тихий перейти»). Останні три рядки вірша з їх урочистою стилістикою: («Не плач, не вопль, не скрежет зуба — // Любов безвічную, сугубу // На той світ тихий принести») постають у вже новій якості, що підноситься над минущістю у сферу позачасовості, у сферу Бога, стає головним змістом поезії, набуваючи універсального загальнолюдського змісту.

Свій ідеальний світ Шевченко не вигадує, а таки відкриває його етичним чуттям у реальному житті людей, «серцем неповинних». Отже, Шевченко художньо тут змоделював реальне людське життя, постулюючи свій етичний ідеал як мету людського морального самоствердження.

— Володимир Мовчанюк

• На слова вірша створено пісню, яку виконують сестри Тельнюк[1]
• Мистецький ідеал вірша втілено також у картині Т. Шевченка "Селянська родина" (1843).
• Ілюстрацію до вірша створив художник О. Івахненко (1988).

• Смілянська В. Л. Лірика останнього періоду творчості // Українська література. К.: Освіта,  — 2009 .— с. 305—306.
• Мовчанюк В. Філософські, релігійні,етично-екзистенціальні мотиви поезії Т. Шевченка «Росли укупочці, зросли...» // Збірник праць Всеукраїнської ХХVII наукової шевченківської конференції. — Черкаси, 2009.
• Шевченківська енциклопедія: в 6 т. — Т. 5 / НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка ; редкол. : М. Г. Жулинський (гол.) [та ін.]. — К., 2015. — с.563-565.
• Шевченківський словник. Том другий. — К., 1977 — с. 181.
• Дзюба І. Слава і самотність (Останні роки життя) // Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К., 2008 — с.549.