Російсько-українське правове протистояння

Правове та юридичне забезпечення проектів, направлених на збереження російського впливу на Україну, здійснювалось на вищому законодавчому рівні Росії шляхом прийняття тих чи інших постанов з питань, які дозволяли найбільш ефективно, з точки зору російського політикуму, сприяти розв'язанню задач підкорення України. Серед таких питань найбільше розробленими виявились питання юридичного статусу Криму, рівня співробітництва України з НАТО та статусу російської мови в Україні. Ці питання неодноразово піднімались на міждержавному рівні та на рівні міжнародних організацій. При цьому, в багатьох випадках, прийняті російськими законодавцями постанови часто були не зверненнями до рівного партнера, а рекомендаціями або настановами, що розглядалось українським політикумом як втручання у внутрішні справи України.

Міністр юстиції України Павло Петренко в жовтні 2016 зазначив, що більшість міжнародних угод, які укладала Росія упродовж 25 років, мали положення, які не дозволяли розповсюджувати на них дію міжнародного права[2].

Протистояння навколо Криму почалося одразу після розпаду СРСР. Не зважаючи на міжнародну практику розпаду союзів та нормативну врегульованість питань щодо розпаду СРСР російський політикум піддавав сумніву законність перебування Криму у складі України. Ці сумніви підкріплювались тим, що більшість населення Криму складали етнічні росіяни, при цьому питання формування такого етнічного складу Криму всіляко замовчувалось, оскільки формування російської або проросійської більшості в Криму відбувалось в незручні для пропаганди способи, в тому числі — через етнічні чистки. Протягом 1990-х років питання про зміну статусу півострова неодноразово піднімалось в російській Державній Думі, проте до зміни державної приналежності Криму це не призвело.

Так, в червні 1992 року Верховна Рада Росії прийняла постанову «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР зі зміни статусу Криму, прийнятих в 1954 році», яким, фактично, піддала сумніву територіальну цілісність України та її юрисдикцію на території Криму[3].

9 липня 1993 року Верховна Рада Російської Федерації прийняла постанову про «статус міста Севастополя» з метою підтвердити його «російський федеральний статус». Рада безпеки ООН на прохання України визнала це рішення як не сумісне з принципами статуту ООН і констатувала, що воно не має юридичної сили.

У 1997 році Росія і Україна підписали Договір про дружбу, співпрацю і партнерство, яким зобов'язалися поважати територіальну цілісність одна одної, а в 2003 році — договір про державний кордон, який затвердив існуючі міждержавні кордони. Ці договори на деякий час призупинили правове протистояння між Росією та Україною.

23 жовтня 1998 року Державна Дума Росії прийняла заяву у зв'язку з закріпленням в Конституції Автономної Республіки Крим української мови як єдиної Державного мови на території Автономної Республіки Крим, в якій «нагадала» українським законодавцям про національний склад України та Криму[4].

В липні 2000 року[5] Державна Дума Росії виступила з заявою щодо неприпустимості українізації та наголошувала, що для українців, що проживають в Росії «є всі можливості отримання освіти» рідною мовою.

У жовтні 2002 року Державна Дума Росії виступила зі зверненням до Верховної Ради України з «пропозицією» надання російській мові статусу другої державної в Україні. Це звернення не знайшла підтримки Президента України Леоніда Кучми, який виступив з категоричною заявою про неможливість надання російській мові статусу державної.

В кінці вересня 2006 року МЗС РФ розповсюдив коментар, в якому говорилося, що Москва не має наміру більше ігнорувати випадки дискримінації російської мови в Україні. МЗС України у відповідь на коментар про так звану дискримінацію російської мови зажадало від російського керівництва припинити розігрувати мовну карту як метод впливу на внутрішньополітичну ситуацію в Україні і з повагою ставитися до законів України, як це передбачено міжнародною практикою.