Савич Никанор Васильович

Народився у дворянській сім'ї. Брат — Микола, адвокат.

Закінчив фізико-математичний факультет Санкт-Петербурзького університету зі срібною медаллю[1].

Після смерті свого батька переїхав у свій маєток, де займався сільським господарством. Був повітовим та губернським земським гласним.

Пізніше згадував про ту роль, яку відіграли в його житті молоді роки:

Будучи природознавцем за освітою, пройшовши сувору господарську школу в період доведення до ладу власної справи, я розвинув і зміцнив природжений інстинкт, який спонукав, з одного боку, поліпшувати й розвивати будь-яку справу, за яку я брався, а з іншого — прагнути дотримуватися в усьому можливу економію, уникати всяких витрат, які не були дуже потрібними для розвитку справи.

У 1907–1917 роках — член III та IV Державних дум від Харківської губернії. За політичними поглядами — конституційний монархіст. Член фракції «Союз 17 жовтня», після її розколу увійшов у фракцію земців-жовтневиків. Товариш голови комісії державної оборони (з 1912 року комісія з військових та морських справ), голова підкомісії з військово-морських справ, член земельної та бюджетної комісій. У Думі вважався фахівцем з морських питань (фінансовий складник яких вивчив самостійно), співпрацював з молодими офіцерами, які виступали за реформи у військово-морській сфері — зокрема з А. В. Колчаком, про якого залишив спогади. Прихильник модернізації російського флоту, підтримував діяльність морського міністра І. К. Григоровича.

З серпня 1915 року — член Прогресивного блоку та Особливої ​​наради для обговорення та об'єднання заходів з оборони держави.

28 лютого 1917 року був призначений комісаром Тимчасового комітету Державної думи у воєнне та морське міністерства. Відмовився від поста морського міністра в Тимчасовому уряді. Разом з А. І. Гучковим працював у Центральному військово-промисловому комітеті, брав участь у Московському Державному комітеті в серпні 1917 року.

У травні 1918 року виїхав з Петрограда в Україну, жив у рідному Сумському повіті, у листопаді 1918 року брав участь у нараді в Ясссах з представниками країн Антанти. Вступив до складу правоцентристської політичної організації Рада державного об'єднання Росії; разом з А. В. Кривошеїним був одним з його лідерів. Савич і далі дотримувався монархічних поглядів, вважав найкращим кандидатом на російський престол великого князя Миколая Миколайовича. У 1919 році — член Особливої ​​наради при головнокомандувачеві Збройних сил Півдня Росії А. І. Денікіна, за власними спогадами, «мені належало стати там лідером правої або, імовірніше, помірної течії політичної думки». Був опонентом тих, хто мав ключові позиції в Особливій нараді кадетських політиків.

На початку весни 1920 року емігрував з Новоросійська до Константинополя, потім переїхав до Сербії. Був запрошений до кримського уряду А. В. Кривошеїна (що діяв при головнокомандувачеві П. Н. Врангелю) і в червні 1920 року прибув до Криму, де посів пост державного контролера.

У листопаді 1920 року евакуювався разом з білою армією в Константинополь, де був заступником начальника фінансової частини при головнокомандувачеві (фактично її керівником, оскільки начальника М. В. Бернацького відрядив Врангель у Париж), очолював ліквідаційну комісію.

1921 року виїхав до Парижа, за дорученням Врангеля увійшов до складу Ділового комітету, який збирав кошти для збереження ядра армії, обіймав пост контролера правління Добровільного флоту. Він і далі вів політичну діяльність, став членом-засновником Народно-монархічного союзу конституційних монархістів. Був секретарем ініціативної групи щодо об'єднання російських громадських організацій, які готували скликання Російського зарубіжного з'їзду, що відбувся в 1926 році. Активно листувався з генералом Врангелем.

З 1927 року відійшов від політики, працював над мемуарами (видані в Росії в 1993 році), вів щоденник, десять зошитів якого (за 1930–1942 роки) у 2002 році придбала бібліотека Університету Північної Кароліни (США).

Поховано на кладовищі Сент-Женев'єв-де-Буа.

• Савич Н.В Воспоминания. — СПб., Дюссельдорф: «Логос», «Голубой всадник», 1993. — 421 с.
• Н. Н. Рутыч. Н. В. Савич. Краткий очерк общественной и политической деятельности.

• Биография

1. Савич, Н.В. (1993). Воспоминания (рос.). Санкт-Петербург: Logos. с. С.5.