Саморегуляція

Саморегуляція (від лат. regulare — приводити до порядку, налагоджувати) – це управління своїм психоемоційним станом, який досягається шляхом впливу людини на самого себе за допомогою слів, уявних образів, управління м’язовим тонусом і диханням.

У людини процеси саморегуляції відбуваються на різних за своєю складністю і змістом рівнях:

  • Нижчий рівень – це біологічна саморегуляція. Вона властива переважній більшості живих організмів, і забезпечує успішну взаємодію людини з навколишнім середовищем.
  • Вищий рівень – рівень психічної саморегуляції пов’язаний із підтриманням та мобілізацією психічної активності й полягає в здатності людини керувати власними діями й станами.

У сучасних дослідженнях виділяють більше 30 видів і рівнів саморегуляції: соціaльну, біологічну, фізіологічну, нейрофізіологічну, психологічну, довільну і мимовільну, зовнішню й внутрішню, спонукaльну, виконaвчу, пізнавaльну, особистісну, мотивaційну, інтелектуaльну, емоційну, свідому і несвідому, рефлексивну, жорстку й гнучку[1]

Варто зазначити, що саморегуляція – це процес впливу на влaсний фізіологічний і нервово-психічний стaн, окрім того вона бaгато в чому залежить від бaжання людини керувaти влaсними емоціями, думкaми, переживaннями і поведінкою. Важливим є те, що здaтність до сaморегуляції не дaється від нaродження, а виробляється зa життя, тобто піддaється формувaнню й вдосконaленню.

Структура процесу саморегуляції

Функціональна структура процесу саморегуляції містить у собі такі елементи: прийнята суб’єктом мета діяльності, суб’єктивна модель значущих (істотних) умов діяльності, програма власне виконавських дій, система критеріїв успішності діяльності, інформація про результати, які реально отримані. [2]

Виділяють рівні саморегуляції відповідно до рівнів життєдіяльності: 1) соціально-психологічний, який полягає в управлінні й регулюванні міжособистісних відносин; 2) особистісний — управління й регулювання поведінки особистості, зокрема її мотиви, самооцінку й рівень домагань; 3) рівень психічних процесів — особливості управління та регуляції діяльності; 4) психічних станів — управління і регулювання переживаннями; 5) рівень управління і регуляції функціональних станів

К. Ізард виділяє три типи саморегуляції емоцій:

  1. регуляція за допомогою іншої емоції;
  2. когнітивна регуляція;
  3. моторна регуляція [3]

Перший тип полягає у використанні свідомих зусиль, спрямованих на активацію іншої емоції, протилежної тій, яку людина переживає і хоче усунути.

Другий – пов’язаний з використанням уваги і мислення для пригнічення небажаної емоції або встановлення контролю над нею. Це переключення свідомості на події чи діяльність, що викликають у людини цікавість та позитивні емоційні переживання.

Третій – передбачає використання фізичної активності як каналу розрядки емоційної напруги.

Методи та ефекти саморегуляції

В залежності від виду діяльності й умов її здійснення саморегуляція може реалізовуватися різними методами:

Основним завданням методів саморегуляції є 1) усунення стресових станів; 2) зменшення ступеня емоційної напруги; 3) підсилення мобілізації ресурсів.

Відповідно, можемо виділити такі ефекти саморгеуляції:

  • ефект заспокоєння (усунення емоційної напруженості)
  • ефект відновлення (ослаблення проявів втоми)
  • ефект активізації (підвищення психофізіологічної реактивності).

Примітки
  1. Козлов Н.І. (1998). Як ставитися до себе і до людей, або Практична психологія на кожен день. АСТ-ПРЕСС.
  2. Конопкин, Олександр (1980). Психологические механизмы регуляции деятельности (російською). Наука.
  3. Изард, Кэрол (2006). Психология эмоций (російською). Питер.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.