Селімов Мустафа Веїсович

Вступив до ВКП(б), у 1931—1935 роках працював керуючим справами Бахчисарайського райкому партії, а в 1935—1936 роках навчався в Сімферополі на партійних курсах. У 1936—1937 роках — інструктор Бахчисарайського райкому ВКП(б), з 1937 по травень 1939 року — секретар Бахчисарайського райкому РКСМ, з травня по вересень 1939 року — завідувач Бахчисарайським райземвідділом. За відомостями з автобіографії М. В. Селімова, у вересні-листопаді 1939 року його призвали до складу армії політруком (ймовірно, на збори перед Радянсько-фінською війною). Повернувшись до Криму, працював по лютий 1940 року завідувачем відділу кадрів Бахчисарайського райкому партії. З лютого 1940 по червень 1943 року М. В. Селімов — 1-й секретар Ялтинського райкому ВКП(б), з листопада 1941 по червень 1943 року — у резерві Кримського обкому ВКП(б)[1].

З початком війни М. В. Селімов прагнув піти добровольцем на фронт, але залишений у резерві Кримського обкому ВКП(б) і призначений комісаром 4-го партизанського району. Численні видання, спираючись на текст розпорядження обкому, називають його на цій посаді. Однак до терміну в ліс піти не встиг і за вказівкою 1-го секретаря Кримського ОК ВКП(б) В. С. Булатова разом з великою групою партпрацівників Алуштинського району відступав на Севастополь і пізніше евакуйований на Кавказ. Працював у політвідділі Закавказької залізниці[1].

У січні 1942 року брав участь у Керченсько-Феодосійській десантній операції і звільненні Керчі. З травня 1942 року перебував у Краснодарі. З відступом радянських військ у Сочі, у червні 1943 року по повітрю був закинутий у тил противника, в Кримський ліс. З Великої землі на Баксанський аеродром прибуло 50 осіб кадрового посилення, зібраного обкомом ВКП(б)[1].

М. Селімов з червня по 7 листопада 1943 року був комісаром 1-го партизанського загону (командир М. А. Македонський). У перші місяці М. Селімов встановлював зв'язок зі співчуваючими, протидіяв німецькій пропаганді в середовищі кримських татар, організовував підпільні осередки в населених пунктах Криму. У нотатках комісара серед прізвищ партизанів, які відзначилися, зазначені Мемет Аппазов, Асан Мамутов, Ваап Джемілєв, Сеітамет Іслямов. 7 листопада 1943 року Селімова призначено комісаром 4-ї партизанської бригади у складі чотирьох, а з 9 листопада 1943 року — шести загонів. До середини січня 1944 склад бригади включав 1944 партизана, зокрема 501 кримський татарин. Серед бійців бригади був і старший брат Сеїт-Бекіра Османова (1911—1985), відомий вчений-іхтіолог Сейтумер Османович Османов (1907—2008). У Коккозі діяла підпільна організація з місцевих патріотів і радянських військовополонених — азербайджанців. Керував нею Мамед Алієв. Членом організації була сестра Мустафи Селімова — Фатіме Селімова. Опинившись на межі провалу, члени коккозького підпілля 10 жовтня 1943 року пішли до партизанів[2].

29 січня 1944 року наказом Кримського штабу партизанського руху сформоване Південне з'єднання партизан Криму, командир — М. А. Македонський, комісар — М. В. Селімов, начальник штабу — А. А. Аристов[3]. Це було найбільш численне з трьох з'єднань (2200 осіб), яке базувалося і воювало у гірсько-лісовій частині Криму на південний захід від масиву Чатир-даг, в районах компактного проживання кримських татар.

14 квітня 1944 року 6-бригада Південного з'єднання з боями увійшла до міста і зайняла залізничну станцію Бахчисарай. Інші її загони блокували станцію Альма і висувалися до Сімферополя з півдня і південного сходу. Загони 7-ї бригади очистили від супротивника, що відступав, Бельбецьку долину від Коккоза до Сюйреня, взяли участь у звільненні Ялти. В архівах є оригінал доповіді М. Селімова від 15.04.1944, в якому зведені цифри і факти участі кримських татар у партизанському русі Криму[4].

18 травня 1944 року, незважаючи високу посаду і фронтові заслуги, Мустафу Селімова депортували з Криму разом з усім народом. До квітня 1945 року був заступником голови Бекабадського райвиконкому, до серпня 1948 року — директором Середньоазійської філії Всесоюзного НДІ виноробства і виноградарства «Магарач». Потім працював у Всесоюзному інституті рослинництва. У 1955—1959 роках — заступник директора Союзного науково-дослідного бавовнярського інституту. У 1959—1961 роках Селімов працював заступником Президента Академії сільськогосподарських наук Узбецької РСР. У 1961—1963 роках — заступником начальника Головного Управління науки і пропаганди Міністерства сільського господарства УзРСР. У 1963—1966 роках Селімов був начальником відділу Держкомітету по бавовництву Середньої Азії. З 1966 року працював заступником директора Узгіпроводгоспа. З 1975 року вийшов на пенсію у статусі пенсіонера республіканського значення[1].

М. Селімов багато років писав для газети «Ленін байраги», консультував рубрику «Джесарет» (мужність), присвячену участі у Великій Вітчизняній війні кримських татар[5].

М. В. Селімов стояв біля витоків Національного руху кримських татар. Загиблий активіст Юрій Бекірович Османов (1941—1993) написав у 1992 році[6]:

«Ініціаторами Руху були виключно мужні, що пройшли машину сталінських репресій і провокацій та глибоко осмислили досвід попередньої історії народу, люди з широким кругозором і потужною теоретичною базою. Перед ними стояло завдання не тільки оприлюднити злочини і злочинця, а й необхідність того, щоб цим розумінням озброїти народ».

У березні 1957 року разом з ветеранами війни, такими як Герой Радянського Союзу Амет-Хан Султан, Р. Мустафаєв, Б. Османов, І. Хайруллаєв, С. Халілов і багатьма іншими, М. В. Селімов підписав звернення до Першого секретаря ЦК КПРС М. С. Хрущова. Пізніше подібних звернень, що давали аналіз здійсненого проти татарського народу державного свавілля, були зроблені десятки. 2 серпня 1957 року М. Селімов і Д. Акімов організовують поїздку до Москви групи для вирішення кримськотатарського питання. З ними прибули Б. Османов, В. Муртазаєв, І. Мустафаєв, С. Емін, С. Асанов, З. Ніязієва та інші[7].

За спогадами Р. Емінова, «авторитет Мустафи Селімова серед усіх кримських татар був найвищий»[8].

М. В. Селімов не дочекався повернення свого народу до Криму. Він помер у 1985 році на 75 році життя[1].