Серединно-Атлантичний хребет

Серединно-Атлантичний хребет — найбільша гірська система дна Атлантичного океану. Одна з ланок системи серединно-океанічних хребтів, підводний гірський масив Атлантичного і Північного Льодовитого океану.

Розташування Серединно-Атлантичного хребта

Характеристики

Загальна довжина Серединно-Атлантичного хребта понад 18 тис. км. Простягається від 87° пн. широти (близько 333 км на південь від Північного полюсу), де переходить у хребет Гаккеля до трійника біля субантарктичного острова Буве на 54° пд. широти. Найвищі піки цього гірського масиву тягнуться вище за рівень океану і утворюють острови. Серединно-Атлантичний хребет є межею тектонічних плит: Євразійської плити і Північноамериканської плити на півночі, Південноамериканської плити і Африканської плити на півдні. Ці плити рухаються окремо, тому Атлантика розширюється на 2,5 сантиметрів на рік на схід та захід.

Окремі ділянки його носять власні назви: у Норвезько-Гренландському басейні — хребет Кніповича (від 81° до 73° пн. ш.), південніше — хребет Мона, далі — Ісландсько-Янмайенський хребет, на південь від Ісландії — хребет Рейк'янес (до 52° пн. ш.) і Північно-Атлантичний хребет, на південь від екватора — Південно-Атлантичний хребет. У районі острова Буве (близько 55° пд. ш.) меридіональне простягання Серединно-Атлантичного хребта змінюється на субширотне; східний відрізок називається Африкано-Антарктичним хребтом.

Поперечними розломами Серединно-Атлантичний хребет розбитий на зрушені щодо один до одного сегменти, величина щеній по розломах досягає 300—600 км. За даними, глибоководного буріння, сейсмоакустичної профілізації і драгування, проведеним у рифтовой зоні, можна вважати, що геологічний розріз Серединно-Атлантичного хребта складений двома комплексами: верхнім, що складається з толеїтових базальтів з прошарками карбонатних осадкових порід, нижнім — з амфіболітів і офіолітів (від анортозитів до ультрабазитів). Породи верхнього комплексу розбиті молодими розломами на численні блоки, вік цих порід олігоцен-антропогеновий; породи нижнього комплексу (юра-олігоцен) регіонально дислоковані і метаморфізовані, вік серпентинізованих ультрабазитів і габро, що нерідко залягають в метаморфічному комплексі у вигляді лусок і протрузій, можливо, докембрійський. У Південній півкулі Серединно-Атлантичний хребет монолітніший; на його схилах розташований ряд підводних вулканів, вершини деяких з них є островами (Вознесіння, Св. Олени тощо); у групі островів Тристан-да-Кунья є діючий вулкан.

Відкриття
Анімація поділу Пангеї

Існування хребта на дні Атлантичного океану вперше припустив у 1850 році Метью Фонтейн Морі. Його існування відкрито під час експедиції HMS Challenger 1872 року.[1] — команда науковців на чолі з Чарлзом Уайвіллом Томсоном відкрила велике підняття посередині Атлантичного океану, досліджуючи майбутню трасу трансатлантичного телеграфного кабелю.[2] Існування хребта було підтверджено сонаром 1925 року[3], і тоді німецькою атлантичною експедицією було виявлено, що він простягається довкола мису Доброї Надії у Індійський океан.[4]

У 1950-ті роки під час мапування океанічного дна Землі Брюс Гіцен, Моріс Юїнг, Марі Тарп та інші виявили, що Серединно-Атлантичний хребет має дивну бариметрію долин та хребтів,[5], центральна долина з яких була сейсмічно активною та епіцентром багатьох землетрусів.[6][7] Юїнг, Хіцен та Тарп відкрили, що хребет є частиною практично безперервної 40 000-кілометрової системи серединно-океанічних хребтів на дні всіх океанів Землі.[8] Відкриття цієї світової системи хребтів призвело до формування теорії спредингу океанічного дна і загального прийняття теорії Вегенера про дрифт континентів і їхнього розширення в модифікованій формі тектоніки плит. Хребет вважають основною причиною розриву гіпотетичного суперконтиненту Пангея, який почався 180 млн років тому.

Див. також

Примітки
  1. Hsü, Kenneth J. (1992). Challenger at Sea: A Ship That Revolutionized Earth Science. Princeton University Press. с. 57. ISBN 978-0-691-08735-1.
  2. Redfern, R.; 2001: Origins, the Evolution of Continents, Oceans and Life, University of Oklahoma Press, ISBN 1-84188-192-9, p. 26
  3. Alexander Hellemans and Brian Bunch, 1989, Timeline of Science, Sidgwick and Jackson, London
  4. Stein, Glenn, A Victory in Peace: The German Atlantic Expedition 1925–27, June 2007. Архів оригіналу за 6 березня 2014. Процитовано 10 серпня 2019.
  5. Ewing, W.M.; Dorman, H.J.; Ericson, J.N.; Heezen, B.C. (1953). Exploration of the northwest Atlantic mid-ocean canyon. Bulletin of the Geological Society of America 64 (7): 865–868. doi:10.1130/0016-7606(1953)64[865:eotnam]2.0.co;2.
  6. Heezen, B. C.; Tharp, M. (1954). Physiographic diagram of the western North Atlantic. Bulletin of the Geological Society of America 65: 1261.
  7. Hill, M.N.; Laughton, A.S. (1954). Seismic Observations in the Eastern Atlantic, 1952. Proceedings of the Royal Society of London A: Mathematical and Physical Sciences 222 (1150): 348–356. doi:10.1098/rspa.1954.0078.
  8. Spencer, Edgar W. (1977). Introduction to the Structure of the Earth (вид. 2nd). Tokyo: McGraw-Hill. ISBN 978-0-07-085751-3.

Джерела

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.