Силабічне віршування

Силабі́чне віршува́ння (грец. syllábe — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених.

Силабічне віршування часто характеризується також парним римуванням, переважно паракситонним (римуються слова з наголосом на передостанньому складі), метричною константою, тобто коли наголос завжди припадає на один і той же склад кожного рядка (в українському силабічному вірші 16 - 19 ст. найчастіше - передостанньому); характерною ознакою довгих силабічних розмірів (зазвичай, від 10 складів і довших, хоча нерідко і в 8- чи 9-складовому вірші) є цезурою, котра ділить віршовий рядок на два (інколи на 3) більш-менш симетричні відрізки:

— Лазар Баранович, переклад з польської Ольги Крекотень.

В літературознавстві досить поширеною є думка, що силабічне віршування притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі. В їх межах він не має смислорозрізнювального значення, його переміщення відбувається у вигляді одного і того ж розміру. Це спостерігається у французькій, польській, турецькі, сербській, вірменській та інших версифікаціях. Ця теза є сумнівною, оскільки силабічне віршування поширене в багатьох мовах і з рухомим наголосом, в яких він може відігравати також і смислорозрізнювальну функцію. Це, наприклад, італійська поезія. Також силабічне віршування впродовж щонайменше 2-х століть було панівним і в українській поезії, попри рухомий наголос в українській мові.

Вважається, що український силабічний вірш з'явився й розвинувся під впливом польського віршування у 16-18 ст., знайшовши тут зустрічні течії фольклорного походження. При певному пануванні парокситонної рими у творчості тогочасних українських поетів (Данило Братковський, Лазар Баранович, Софроній Почаський, Климентій Зіновіїв, Семен Дівович та інші) вживалися вірші з окситонним римуванням (з наголосом на останньому складі), не властивим польській поезії (І. Максимович, «Алфавіт зібраний, римами складений»), траплялися дактилічні закінчення.

Після впровадження І.Котляревським силабо-тонічного віршування в українській поезії (поема "Енеїда"), силабічне віршування опинилося на другорядних, хоч і все ще досить сильних позиціях. Значній частині текстів Т.Шевченка та українських поетів-романтиків притаманна саме силабічна будова.

Силабічна система прищеплювалася і російському віршуванню завдяки вихованцям та викладачам Києво-Могилянської академії (Симеон Полоцький, Феофан Прокопович та інші.), але контрастувала з природним для російської мови райошником та іншими формами акцентного вірша, видавалася дещо «штучною». Тому реформа Тредіаковського-Ломоносова (30-ті роки 18 ст.), на основі якої розвинулася російська силабо-тоніка, спиралася на власні мовні закономірності, випливала із потреб російської поезії.