Синхронна зйомка

Синхронне знімання — процес у кінематографі та відеозаписі, при якому запис звуку здійснюється одночасно з фільмуванням зображення[1]. У результаті синхронного знімання може бути отримана синхронна фонограма, яка точно збігається з екранною дією й артикуляцією персонажів фільму, які говорять[2]. При неможливості синхронного знімання або недостатній якості отриманої фонограми вдаються до озвучення («тонування») фільму[3].

Хлопавка з індикатором часового коду

Технологія

У кіно і на телебаченні заведено розрізняти два основних способи звукозапису: одночасний і роздільний. При першому способі поєднана фонограма записується на загальний носій із зображенням. Така технологія одержала поширення в відеозаписі та кінозніманні цифровою кінокамерою. При роздільному запису зображення і звук записуються на різних носіях, синхронізовані один з одним. Перший спосіб технологічно простіше, але пов'язаний з труднощами при роздільному монтажі фонограми і звуку, необхідному у професійному кінематографі й на телебаченні. Роздільна запис дозволяє монтувати звук і зображення незалежно один від одного, але вимагає ретельної синхронізації двох носіїв, пов'язаної з технологічними обмеженнями.

Стрічкопротяжний тракт магнітофону для 35-мм перфорованої магнітної стрічки зі синхронною фонограмою

Технології звукового кіно з'явилися тільки в кінці 1920-х років і за рідкісними виключеннями вони засновані на роздільному записі до теперішнього часу. У деяких випадках використовувався одночасний запис звуку на загальний разом із зображенням носіїв. На основі роздільного і одночасного запису в кіно відомі чотири основних способи синхронного знімання:

Еволюція технологій синхронного знімання

Складність і громіздкість апаратури синхронного звукозапису перших десятиліть звукового кінематографа наклали серйозний відбиток на технологію синхронної зйомки. Громіздкість звукозаписної апаратури змушувала вести фільмування переважно в павільйоні та, з великими обмеженнями — на натурі. Поширення в кінці 1940-х років магнітного запису спростило технологію, виключивши прояв негативу фонограми, але апаратура не стала компактнішою через складнощі синхронізації. Більшість сцен з акторськими діалогами могли зніматися тільки в умовах павільйону в декораціях через громіздкість синхронних камер і звукозаписної апаратури з живленням від загального джерела змінного струму. Результатом стала повсюдна імітація більшості натурних сцен методами рір-проекції або блукаючої маски в декораціях кіностудії. Сцени з діалогами акторів, які їдуть в автомобілі, купе поїзда або летять на літаку, знімалися в павільйоні на попередньо знятому тлі.

При необхідності синхронного знімання на натурі, якого ретельно уникали до початку 1960-х років, використовувалася звукозаписувальна апаратура, перевезена в спеціально обладнаних автомобілях чи автобусах — тонвагенах з автономним джерелом змінного струму для живлення приводів кінознімального і звукозаписного апаратів. Загальні, а часто і середні плани на натурі знімалися німим способом з наступним мовним і шумовим озвучуванням в студії. Лише поява портативних магнітофонів з неперфорованою магнітною стрічкою та записом сигналу пілот-тону позбавило звукове кіно необхідності студійного синхронного знімання[4].

Див. також

Примітки
  1. Фотокинотехника, 1981, с. 299.
  2. Киносъёмочная техника, 1988, с. 11.
  3. Основы фильмопроизводства, 1975, с. 289.
  4. Основы фильмопроизводства, 1975, с. 286.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.