Скіфо-сибірський світ

Скіфо-сибірський світ (рос. Скифо-сибирский мир) — сучасна умовна назва, прийнята в російській археології для загального опису сукупності кочових культур (в першу чергу, іранських, але не тільки), пам'ятники яких поширені в степовій, частині лісостеповій та передгірній зонах Центральної Євразії — від Нижнього Придунав'я до Байкалу та Монголії. Археологічні культури у спільноту «Скіфо-сибірський світ» об'єднуються за наявністю так званої «скіфської тріади»:[1]

Скіфо-сибірський світ
Час/дата початку 900 до н. е.
Час/дата закінчення 200
 Скіфо-сибірський світ у Вікісховищі
«Скіфо-сибірський світ» у ІI ст. до н. е.

В Росії термін «Скіфо-сибірський світ» часто використовують аби розширити[2] територію Великої Скіфії на величезні степові простори Азії, де проживали кочівники з дещо схожим побутом та озброєнням. Хоча, завдяки Геродоту та археологічним розкопкам, достеменно відомо, що власне скіфи в часи «батька історії» (V ст. до н. е.) жили на землях сучасної України між Дунаєм і Доном.

Як синоніми до терміну «Скіфо-сибірський світ» іноді вживають позначення Скіфо-сакський світ та Скіфо-сибірська культурно-історична єдність (рос. Скифо-сибирское культурно-историческое единство).[3]

Історія виникнення терміну

У 20-х роках XX ст. російський історик Пауль Рау[4] виділив савроматські пам'ятники в Нижньому Поволжі і побачив їх певну схожість з одночасними пам'ятниками Південного Приуралля. Цю ідею розвинув професор історії Борис Граков, який у своїй статті 1947 року об'єднав нижньоволзькі та південноуральські пам'ятники в єдину савроматську археологічну культуру (рос. Савроматская археологическая культура). Саме Борис Граков у своїй статті звернув увагу на звірний стиль, певну схожість зброї кочівників, схожість їх кінського спорядження, хоча сам термін «скіфська тріада» ще не вживається.[2][5][6]

Термін «скіфська тріада» увійшов в широкий ужиток у 1954 після публікації і доповіді Гракова та А. І. Мелюкової на коференції присвяченій проблемам скіфо-сарматської археології Інституту історії матеріальної культури РАН.[7][8]

Версію Гракова підтримав інший радянський археолог і доктор історичних наук Костянтин Смірнов, який у своїх роботах у савроматській археологічній культурі об'єднує цілий ряд народів, зокрема сарматів та савроматів,[9] після чого ці дві назви в історіографії Радянського Союзу офіційно почали вважатися тотожними, що відображено у радянських енциклопедіях.[10]

У сучасній Росії на початку 2000-х ідея скотарської суперкультури була оформлена у «Скіфо-сибірський світ» і понині лишається панівною.[1][6]

Критика

Критика «Скіфо-сибірського світу» з'явилася ще до його офіційного народження: далеко не всі російські вчені XX ст. були згодні з об'єднанням в савроматській археологічній суперкультурі досить різних між собою народів.

Михайло Ростовцев

Ще в 1910-х роках російський історик-емігрант, професор Михайло Ростовцев (1870—1952), опираючись на археологічні дані, запропонував розділити культуру Поволжя, Приуралля і Дону на два періоди: савроматську (VI—III ст. до н. е.) і сарматську (починаючи з II ст. до н. е.), які він розрізняв за поховальним обрядом:[11]

  • У савроматів поховання є колективними і являють собою великі квадратні могили, з дромосами-коридорами, які ведуть в могилу. Над могилами насипані кургани, самі поховання орієнтовані на захід.
  • Натомість сарматські поховання є індивідуальними і починають з'являтися за Доном лише з ІІ ст. до н. е. , вони являють собою вузькі ями, що є впускними могилами і орієнтовані на південь або північ.

Такі ідеї дуже не сподобалися в Радянському Союзі: Граков критикував Ростовцева у своїх статтях,[5] а самого Ростовцева у 1928 виключили з Академії наук СРСР і лише у 1990 році поновили посмертно.[12]

Радянські вчені

Після затвердження офіційної радянської версії про савромато-сарматську спільність, ситуація, що склалася, викликала незручності у використанні таких понять, як «савроматська археологічна культура» та «історичні савромати» і часто призводила до спотворення історичних реконструкцій. Тому радянські вчені Б. Ф. Желєзчіков та А. Х. Пшеничнюк пропонували південноуральські пам'ятки віднести до самостійної археологічної культури, яку вони називали «Культурою ранніх кочівників Південного Приуралля VI—III ст. до н. е.» (тобто, пропонували розділити савроматську археологічну культуру на кілька окремих культур).[9]

У 80-90-х рр. російський археолог та доктор історичних наук М. А. Очир-Горяєва, у своїх роботах прийшла до висновків, що археологічні пам'ятки Нижнього Поволжя за багатьма ознаками похоронного обряду і матеріальної культури істотно відрізняються від південноуральських та є окремою культурою і різниця між ними має фіксуватися на рівні міжкультурних відмінностей. Окрім того, дослідниця вважала за неможливе ототожнювати пам'ятки VI—IV ст. до н. е. міжріччя Дону і Волги та Нижнього Поволжя з савроматами, запропонувавши шукати їх території у безпосередній близькості до Приазов'я та Нижнього Дону.[9]

Олександр Симоненко

Український доктор історичних наук Симоненко Олександр підтримує гіпотезу Ростовцева, опираючись на результати останніх археологічних досліджень: ранньосарматські довгі мечі і звіриний стиль на Дону з'являються лише починаючи з ІІ ст. до н. е. Відповідно, він переконаний, що сармати і савромати — різні народи, що мають різні культури.[11]

Примітки
  1. Ски́фо-сиби́рский мир. Велика російська енциклопедія (рос.). 2004. Процитовано 21 листопада 2021.
  2. И. Л. Членова Культуры скифского круга - Институт археологии РАН. archaeolog.ru (рос.). Процитовано 22 листопада 2021.
  3. Скифо-сибирское культурно-историческое единство. studme.org (укр.). Процитовано 9 грудня 2021.
  4. Рау, Павел Давидович. Політична енциклопедія (рос.). Процитовано 21 листопада 2021.
  5. Граков Б. Н. ГΥΝАІKOKPATOMENOI: (Пережитки матриархата у сарматов). «Вестник древней истории». 1947, № 3, стр. 100-121. (liberea.gerodot.ru) (рос.). 1947. Процитовано 21 листопада 2021.
  6. Саврома́тская археологи́ческая культу́ра. Велика російська енциклопедія (рос.). 2004. Процитовано 21 листопада 2021.
  7. В. С. Ольховский Скифская Триада. artkavun.kherson.ua (рос.). 1 січня 1997. Процитовано 22 листопада 2021.
  8. С. А. Зинченко. Звериный стиль как стадиальное явление в художественной культуре евразийских степей I тыс. до н.э. — сер. I тыс. н.э.. Материалы международной научной конференции. Том 2. Кемерово: Кузбассвузиздат, 2011. (Труды САИПИ. Вып. VIII). Сайт «История и археология» (kronk.spb.ru) (рос.). 2011. Процитовано 22 листопада 2021.
  9. А.С. Скрипкин. Савроматы Геродота. Историческая библиотека (historylib.org) (рос.). Процитовано 22 листопада 2021.
  10. Савромати. Словник української мови, виданий у 1970–1980 (укр.). Процитовано 21 листопада 2021.
  11. Олександр Симоненко Хто такі сармати.. Локальна історія (укр.). 16 листопада 2021. Процитовано 22 листопада 2021.
  12. Михаил Ростовцев. Наука и революция. Коммерсантъ (рос.). 12 травня 2017. Процитовано 22 листопада 2021.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.