Сокальська учительська семінарія

31 травня 1895 — зі згоди австрійської влади відкрито вчительську семінарію. Спочатку працювали лише підготовчі курси. Заняття відбувалися в приміщенні початкової школи на Забужжі. Семінарія була двомовною (утраквістичною) — польсько-українською.

В 1896 семінарію перенесено до міста в приміщення школи вищого ступеня.

В 1910 семінарія перейшла у власний будинок по вулиці Тартаківській.

На час Першої світової війни навчання перервалося. 1 серпня 1914 року австрійське військо зайняло будинок семінарії. Згодом російське військо розташувало в будинку військовий шпиталь.

В листопаді 1918 після проголошення ЗУНР робота семінарії відновилася, однак більш-менш нормальна праця семінарії розпочалася в листопаді 1924. Викладання велося лише польською мовою.

Сокальщина протягом століть була форпостом українського духу. У 1928 році «ще перед утворенням ОУН… існував гурток націоналістичної молоді під проводом Теодозія Цьвікули, який розбудовував мережу юнацтва ОУН в учительській семінарії…» [1][2]

Згідно з реформою в шкільництві в 1937 році на базі Сокальської учительської семінарії було засновано педагогічний ліцей. Після вступу до Сокаля радянських військ ліцей припинив існування.

10 листопада 1939 в приміщенні педагогічного ліцею почала працювати Сокальська педагогічна школа. Школа проіснувала до початку військових дій 22 червня 1941.

1 вересня 1944 після вступу до Сокаля радянських військ почало свою роботу Педагогічне училище, яке працювало до 1958 року.

Зараз у спорудженому для семінарії в 1910 будинку розташований спальний корпус Сокальської загальноосвітньої санаторної школи-інтернату для дітей хворих на сколіоз.

• Вагилевич Михайло — український письменник і педагог, племінник члена «Руської трійці» Івана Вагилевича, директор семінарії в 1900-і.
• Коцовський Володимир Миколайович — викладач, директор семінарії (з 1910).

• «Сокальське педагогічне училище». Пам'ятна книга, видана Братством студентів Сокальського педагогічного училища. Сокаль, 2006. Почесний редактор — Зиновій Стоницький, відповідальний редактор — Єлизавета Цар. Наклад — 500 примірників, 280 сторінок.