Вагилевич Іван Миколайович

Іва́н Микола́йович Вагиле́вич (пол. Iwan Wahylewycz; псевд. і крипт.: Вагилевич Далибор, Волк Заклика; 2 вересня 1811, с. Ясень, нині Калуський район, Івано-Франківська область — 10 червня 1866) — український поет, філолог, фольклорист, етнограф, громадський діяч і греко-католицький священник. Один з авторів альманаху «Русалка Дністровая».

Іван Миколайович Вагилевич
Іван Миколайович Вагилевич
Іван Вагилевич
Ім'я при народженні Вагилевич Іван Миколайович
Псевдо Вагилевич Далибор, Волк Заклика
Народився 2 вересня 1811(1811-09-02)
с. Ясень, нині Рожнятівський район, Івано-Франківська область, Україна
Помер 10 червня 1866(1866-06-10) (54 роки)
Львів, нині Україна
Поховання
Личаківський цвинтар[1] : 
Громадянство Австрійська імперія
Національність українець
Діяльність прозаїк, поет
Alma mater Львівський національний університет імені Івана Франка
Мова творів українська
Членство Руська трійця
 Вагилевич Іван Миколайович у Вікісховищі
 Висловлювання у Вікіцитатах
 Роботи у  Вікіджерелах

Життєпис

Народився у сім'ї пароха в селі Ясень (нині Рожнятівського району Івано-Франківської області, Україна, тоді Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія).

Закінчив нормальну школу в Бучачі,[2] потім — цісарсько-королівську гімназію Станиславова[3] (1829[2]). Навчався у Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1839 року. Під час навчання брав участь у польських конспіративних організаціях.

Був одним із зачинателів нової української літератури в Галичині. Співавтор збірок «Зоря» у 1835 році (заборонена цензурою) та «Русалка Дністровая» у 1837 році, (дозволена цензурою Угорського королівства і видана у Будапешті, але заборонена цензурою Греко-Католицької Церкви). 1833 року разом з Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким організував «Руську трійцю». Через діяльність у ній Івана Вагилевича висвятили на священика лише через сім років після того, як він завершив семінарію.

У 1846—1848 роках був душпастирем у селі Нестаничі (тепер Радехівського району). За даними Романа Горака, перший його запис в метричних книгах парафії — від 14 листопада 1846, останній — 23 серпня 1848. Сюди був скерований митрополичою консисторією за сприяння митрополита М. Левицького, перебував під наглядом графині Коморовської. Проживав у тому самому будинку, що М. Шашкевич[4]

Під час «весни народів» Іван Вагилевич 1848 року самовільно залишив парафію та виїхав до Львова. Він перейшов на полонофільські позиції: проповідував ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі, став редактором газети угрупування української шляхти «Собор Руський» — «Дневник руський» і сформулював на її шпальтах програмні засади модерного українського націоналізму.

Після розгрому революціонерів кардинал Михайло (Левицький) позбавив Івана Вагилевича духовного сану за самовільне залишення ним парафії. У цій ситуації вирішив перейти на лютеранство. Так він втратив підтримку своїх покровителів — князя Лева Сапіги та графа Мавриція Дідушицького — куратора бібліотеки Оссолінських, тепер — Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника НАН України, який наполіг на його звільненні. Вагилевич пропрацював лише дев'ять місяців у 1851 р. на посаді кустоша (директора) бібліотеки.

Іван Вагилевич ледве зводить кінці з кінцями, тяжко працюючи, аби прогодувати дружину та дітей: був перекладачем української мови, друкував статті в «Газеті львівській», коригував виступи депутатів Галицького сейму, з 1862 року недовго працював перекладачем «Крайового виділу».[5] Брав участь у підготовці нового видання словника польської мови Лінде. 1862 року одержав посаду міського архіваріуса, на якій працював до самої смерті.

Іван Вагилевич помер 10 травня 1866 року у Львові. Короткий некролог надрукували в газеті «Слово». Його могилу на Личаківському цвинтарі розшукати неможливо. На полі № 5 стоїть гранітний обеліск із його іменем, надписом українською мовою[6] проте існують твердження, що ця могила не автентична. Зокрема, Роман Горак стверджував про його встановлення як символічного у 1987 році неподалік могил М. Шашкевича, І. Франка.[7]

Сім'я

Дружина — Амалія, померла 3 лютого 1882 у віці 55 років. Останні роки мешкала по вулиці Калічій, 4. Діти:

  • Володимир, учень класичної гімназії, помер 11 березня 1863 у віці 16 років
  • Михайло, помер 3-річним 5 січня 1864 року.

З родиною проживав якийсь час у будинку Тадея Василевського по вулиці Каліча гора, 5.[5]

Наукова діяльність

Писав українською і польською мовами. Перекладав також із чеської мови. Основна його мовознавча праця «Граматика малоруської мови в Галичині» (1844 р., опублікована 1845 р., польською мовою) відіграла помітну роль у лінгво-дидактиці краю. Інша праця — «Розправа про південно-руську мову» (1843, польською мовою) залишилася у рукопису.

Попри складні життєві обставини, він не залишав своїх наукових занять і плідно співпрацював з Авґустом Бельовським на ниві історичної науки, передусім джерелознавства. Так Вагилевич взяв участь у виданні фундаментальних видань «Akta grodzkie i ziemskie» та «Monumenta Poloniae Historica». Писав також власні праці, які мають зразкове джерелознавче підґрунтя.

Підготував опис дако-романської мови з додатком дакійсько-польського словника «Наука про дакійсько-романську мову» (не опублікована, польською мовою). Збирав і опрацьовував лексичні матеріали для словників, зокрема, українсько-німецько-латинського.

Етнографічні праці — «Гуцули, мешканці Східного Прикарпаття» (1837 р.), «Бойки, русько-слов'янський люд у Галичині» (1839 р.) та «Лемки, мешканці Західного Прикарпаття» (1841 р.) — містять цінний діалектичний матеріал.
З етнографічними працями Івана Вагилевича пов'язується початок наукового вивчення мови і культури Гуцульщини.

Творчі набутки

Автор романтичних балад, поезій у прозі, серії статей про українську літературу. Перекладав «Слово о полку Ігоревім» українською і польською мовами, давши науковий коментар (опубліковано у ЗНТШ, т. 234. Праці філологічної секції. Л., 1997).

З 1835 року і до кінця життя виступав, в основному, як учений, друкуючи свої цікаві фольклорно-етнографічні та історичні розвідки в руських (українських), чеських і польських виданнях («Русалка Дністровая», «Часопис чеського музею», «Варшавська бібліотека», «Бібліотека Оссолінських», «Родинне коло», «Дневник Руський», «Gazeta Lwówska» та іншій місцевій періодиці). Наукова спадщина Івана Вагилевича й досі не зібрана і не вивчена.

  • Співавторство «Русалки Дністрової» → 1837 році
  • «Гуцули, мешканці Східного Прикарпаття» → 1837 році
  • «Бойки, русько-слов'янський люд у Галичині» → 1839 році
  • «Лемки, мешканці Західного Прикарпаття» → 1841 році
  • «Про упирів та відьом» → 1840 році
  • «Монастир Скит у Маняві» → 1848 році
  • «Замітки о руській літературі» → 1840 році
  • «Наука про дакійсько-романську мову» → 1845 році
  • «Граматика малоруської мови в Галичині» → 1844 році
  • «Розправа про південно-руську мову» → 1843 році
  • «Замітки о руській літературі» → 1848 році
  • «Початкові правила малоруської граматики» → 1846 році
  • Літературна розвідка «Передговор к народним руським пісням» (передмова з Русалки Дністрової)
  • Співавторство «Akta grodzkie i zemskie» та «Monumenta Poloniae Historica»
  • Поезії з «Русалки Дністрової»
  • Вагилевич В. Грамматика языка малорусского в Галиции / сочиненные Иваном Вагилевичем. – Львов : Печатано в Ин-те Ставропиг., 1845 – 190 с.
    • «Мадей»
    • «Жулин і калина»
    • «Колядки» (ймовірні Вагилевичеві обробки із Русалки Дністрової)
    • «Ладкані» (ймовірні Вагилевичеві обробки із Русалки Дністрової)
    • «Гагілки» (ймовірні Вагилевичеві обробки із Русалки Дністрової)
  • Переклади на польську та руську-українську мови:
    • «Дочка Слави» → поема чеського письменника Яна Коллара → !!! році
    • «Краледворський рукопис» → окремі твори В. Ганки та Й. Лінди → !!! році
    • «Слова о полку Ігоревім» → на українську та польську мови → !!! → !!! році
    • «Повість минулих літ» → на польську мову → !!! році

Цікавий факт

Граф Маврицій Дідушицький у передмові до свої праці «Kronika domowa Dzieduszyckich (1865)» висловив вдячність Івану Вагилевичу за допомогу в її написанні.[8]

Вшанування Івана Вагилевича

Незважаючи на всю суперечливість життя та творчості Івана Вагилевича , він залишається для українців шанованою персоною, будучи одним із зачинателів українського руху просвітництва та першовідкривачем багатьох фольклорних українських тематик. Тому в багатьох містах та селах України шанують автора «Руської трійці»: називаючи вулиці його іменем, ставлячи меморіальні дошки та пам'ятники.

31 грудня 2013 року в Івано-Франківську відкрили перший у світі пам'ятник «Руській Трійці». Серед постатей на пам'ятнику є, зокрема, Іван Вагилевич[9]. 30 липня 2015 року сквер, де стоїть пам'ятник, перейменували на Сквер імені Руської Трійці. В Івано-Франківську також є Вулиця Івана Вагилевича.

Примітки
  1. Личаківський некрополь — С. 157.
  2. Нахлік Є., Нахлік О. Вагилевич Іван Миколайович… — С. 219.
  3. Медведик П., Петраш О. Вагилевич Іван Миколайович… — С. 218.
  4. Р. Горак. Задля празника. У сутінках… — С. 362.
  5. Р. Горак. Задля празника. У сутінках… — С. 363.
  6. Відомі поховання / Личаківський некрополь. Архів оригіналу за 14 вересня 2014. Процитовано 19 травня 2014.
  7. Р. Горак. Задля празника. У сутінках… — С. 365.
  8. Maurycy Dzieduszycki. Kronika domowa Dzieduszyckich.— Lwów: Drukarnia «Zakładu narodowego im. Ossolińskich», 1865. — 480 s., dod. — S. 18. (пол.)
  9. В Івано-Франківську встановили пам'ятник «Руській трійці»

Джерела

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.