Сук Олег Іванович

Джон

Мистецький шлях розпочав у стінах «Львівської Політехніки», де почав експериментувати зі звуком та бас-гітарою. Перманентні пошуки привели — Олега до «Мелодрому» одного із джазових «бендів» Львова, як наслідок — лауреатство на двох поспіль джазових фестивалях —"Кришталевий Лев" в кінці 1980-х років. Разом із тим музикант заснував арт-роковий «Катарсис». Після півторарічного музикування разом із гітаристом Людвігом Конопком спільними зусиллями народилася формація «Клуб Шанувальників Чаю», що існувала протягом 1989—1993 років. Після її розпаду Олег створив проєкт «Уліс», тримав партію бас-гітари в групі «Гра в бісер» та влився до Мертвого Півня (1992)[1], учасником якого залишається і донині.

В 1995—1996 роках організував літературно-музичну джаз-формацію «Вогні Великого Міста» з письменником Юрієм Покальчуком та музикантом Юрком Дудою.

2003 року в рамках власного проєкту «…але час, як ріка…» Олег звернув увагу на колектив з андерграундною філософією — «Чорний Вересень», і, знайшовши спільні мову та смаки, почав співпрацювати[2]. Гурт отримав друге народження та другу назву — «Ґорґішелі».

• 1995 — Проєкт «Є». Спроба зафіксувати тогочасний стан музичного Львова. Задіяно близько 50 осіб. Олег писав музику, за тексти було взято вірші Богдана Лепкого, Богдана-Ігоря Антонича, Василя Пачовського, Олексадра Олеся. У записі аудіоальбому брали участь вже відомі на той час музиканти та гурти: «Плач Єремії» та Тарас Чубай, «Мертвий Півень», «Клуб шанувальників чаю», «999», хлопці з «Братів Гадюкіних», дебютанти: «Океан Ельзи», Леся Герасимчук та «Королівські зайці», «Пікардійська терція», «Пам'ятки архітектури», Руслана.
• 2003 — «…але час, як ріка…». Якось мірою продовження проєкту «Є». Було залучено таких авторів текстів: Юрія Андруховича, Юрія Покальчука, Ігоря Римарука, Костя Москальця. Музиканти-початківці в 1995-ому («Океан Ельзи», «Пікардійська терція», Руслана) — тепер справжні зірки українського шоу-бізу — разом з когортою новачків («Годо», «Чорний Вересень», Юрко Лаврін, Світлана Кирильчук)[3] дали друге життя старим композиціям та виконують нові.

На жаль, перший проєкт, як і другий, не отримали належного висвітлення у медіа, майже не знайшли свого слухача. Музика Джона — це постійна проєкція в майбутнє. Ця щирість, глибоке світовідчуття, ця філософія у ній ще обов'язково знайдуть свій вихід назовні та потраплять до адресата.