Тактична ядерна зброя

Військові США приділяли значну увагу тактичній ядерній зброї, вважаючи її ефективним способом нівелювати значну чисельну перевагу збройних сил ОВС на європейському театрі бойових дій. Оскільки основна частина мобілізаційного потенціалу армії США перебувала за Атлантикою, американські військові виходили з того, що у разі будь-якого конфлікту за участю СРСР такий матиме значну вихідну перевагу в континентальній Європі, яка спробує реалізувати з метою досягти стратегічних успіхів на європейському театрі до того, як європейські армії будуть повністю мобілізовані, а американські — перекинуті через океан.

Ефективним способом нівелювати початкову радянську перевагу в 1950-х бачилася тактична ядерна зброя, яка могла б застосовуватися як для зриву наступів противника, так і для швидкого прориву фронту та тактичних контрнаступів. У 1950-х роках. США мали значну кількісну і якісну перевагу в ядерному арсеналі. Масове розгортання оснащених тактичною ядерною зброєю частин, що вимагають щодо невеликої чисельності персоналу, розглядалося як значно дешевше рішення, ніж оборона Європи з допомогою лише конвенційних збройних сил.

Для застосування безпосередньо поблизу поля бою армією, ВПС та ВМФ США на початку 1950-х років. були створені перші зразки тактичних атомних бомб (здатних доставлятися до мети авіацією поля бою), тактичних ракет з ядерними бойовими частинами та атомних артилерійських снарядів. Особлива увага приділялася невеликим габаритам, простоті обслуговування та високій точності застосування, що дозволяло задіяти подібну зброю поблизу лінії фронту без ризику для своїх військ. Ряд великомасштабних військових навчань з підривом реальних ядерних боєприпасів було проведено для того, щоб вивчити вплив вражаючих факторів ядерної зброї, її дію на війська, проблеми подолання зараженого простору. На підставі цих даних були розроблені тактичні схеми та прийоми.

У 1950-х гг. мініатюризація ядерних боєзарядів дозволила використовувати їх як боєголовки ракет «земля-повітря» та «повітря-повітря». Застосування ядерних зарядів на ракетах цього дозволяло ефективно компенсувати недосконалість систем наведення на той час і досягти значної ефективності таких боєприпасів. У цей час для флоту США було створено зразки ядерних глибинних бомб і ядерних торпед задля ефективного ураження підводних човнів.

На рубежі 1960-х років. американські збройні сили мали найбільший арсенал тактичної ядерної зброї у світі, що забезпечувало їм ефективний паритет з будь-яким потенційним противником. Подальший розвиток теорії ядерної зброї дозволив досягти низки актуальних удосконалень у галузі ядерних боєприпасів поля бою:

• Загальна мініатюризація та підвищення ефективності ядерних пристроїв призвели до можливості створення артилерійських снарядів для знарядь звичайного калібру, а не спеціалізованих великокаліберних «атомних гармат», а також до створення особливо компактних ядерних пристроїв, що переносяться вручну або вистрілюються з піхотних гранатометів.
• З'явилася можливість ретельного калібрування потужності ядерного заряду безпосередньо на полі бою без необхідності створювати різні моделі одного боєприпасу з різною потужністю.
• Основним вражаючим фактором для тактичної ядерної зброї стало вважатися нейтронне випромінювання, а чи не ударна хвиля. Це було багато в чому з широким поширенням бойової техніки, оснащеної протиатомним захистом, і оптимізацією тактики військ на полі бою.

У 1970-х роках. зі збільшенням дальності та точності ракетної зброї кордони між стратегічними та тактичними ракетами були значно розмитими, що спричинило зростання міжнародної напруженості і в результаті — підписання між СРСР і США угод про взаємне зняття з озброєння балістичних ракет малої та середньої дальності незалежно від їх передбачуваного призначення. У період 1970-1980-х років. збройними силами США було розроблено ряд видів тактичних ядерних боєприпасів заміни застарілих, попередніх моделей. Загалом у 1980-х роках. у збройних силах США намітилося зниження інтересу до тактичної ядерної зброї через появу інших способів вирішення відповідних тактичних завдань, зокрема боєприпасів об'ємного вибуху та кластерних боєприпасів.

Після розпаду СРСР 1990-х гг. арсенал тактичної ядерної зброї США було значно скорочено, зокрема було виведено половину тактичних арсеналів США у Європі . Значний прогрес у галузі систем зв'язку та розвиток високоточної зброї уможливили вирішення завдань на полі бою без застосування ядерних боєприпасів. Було повністю знято з озброєння та демонтовано всі артилерійські ядерні снаряди, боєголовки тактичних ракет. В даний час американський арсенал тактичної ядерної зброї підтримується насамперед у вигляді вільнопадаючих авіаційних бомб, що доставляються тактичною авіацією. Тактична ядерна зброя не є невід'ємною частиною американської бойової доктрини. Однак збройні сили США підтримують значний резерв знятих з озброєння засобів доставки ядерних бойових блоків, які можуть бути використані для оснащення нових видів тактичного озброєння.

Маючи спочатку менші ресурси, СРСР відчував певні труднощі у створенні тактичної ядерної зброї, незважаючи на розуміння радянським керівництвом її можливостей. Аж до кінця 1950-х років. єдиним типом тактичної ядерної зброї в арсеналі СРСР були авіабомби (першою з яких стала 1954—1956 РДС-4). Зважаючи на відмову промисловості СРСР від створення бомб «гарматного» типу, дорогих і неефективних, але на той момент компактніших, ніж імплозійні, перші зразки радянських ядерних артилерійських снарядів мали жахливі габарити близько 400—410 міліметрів і на озброєння не надійшли. Аналогічні проблеми мали місце і розробки бойових частин до зенітних і тактичних ракет.

10 жовтня 1957 року пройшли перші випробування радянської торпеди з ядерним бойовим зарядним відділенням (БЗВ). Торпеда 53-58, випущена з підводного човна С-144 (капітан 1-го рангу Г. В. Лазарєв) проекту 613, пройшовши 10 кілометрів, вибухнула на глибині 35 метрів. Результатом її дії стало потоплення всіх кораблів, призначених для випробувань (двох есмінців, двох підводних човнів та двох тральщиків). Стало ясно, що нова зброя може визначити результат окремого морського бою, а цілої операції. Вже 1958 року Військово-морський флот СРСР використовує торпеду 53-58 з ядерної бойової частиною РДС-9.

У 1960-х роках. СРСР, успішно вирішивши технологічні проблеми, використав широку гаму різних тактичних боєприпасів, включаючи артилерійські снаряди до знарядь звичайного калібру, боєголовки тактичних та протиповітряних ракет, а також бойові частини для протикорабельних крилатих ракет. До кінця 1960-х років. тактичний ядерний арсенал СРСР займав друге у світі після американського. Дефіцит інформації щодо конкретних типів тактичних ядерних боєприпасів не дає встановити точні характеристики та тенденції розвитку таких. У доктрині СРСР тактичне зброю займало важливе місце як швидкого розвитку успіху наступальних операцій та перешкоджання таким із боку противника.

За деякими оцінками, Пакистан може розробляти тактичну ядерну зброю  .

Є підозра, що в Криму Чорноморський флот Росії завжди негласно мав тактичну ядерну зброю, її роль у подіях 2014 року не відома.

До тактичних зазвичай відносяться авіаційні ядерні бомби, призначені для застосування авіацією поля бою — винищувачами-бомбардувальниками та фронтовими бомбардувальниками — здатними, на відміну від стратегічної авіації, забезпечити скидання тактичної ядерної зброї з високою точністю, необхідною для застосування поблизу лінії фронту. Еквівалент тактичних ядерних бомб зазвичай варіює від кілотонни і до сотень кілотон; однак відомі тактичні ядерні бомби як субкілотонного, і мегатонного еквівалента.

Найбільш масовим тактичним носієм є винищувач-бомбардувальник F-16 з радіусом дії 930 км, оснащений однією авіабомбою B61 .

На озброєнні авіаносної авіації та авіації морської піхоти складаються штурмовики А-6Е з радіусом 1250 км, що несуть на собі по 3 бомби В-61, та багатоцільові літаки F/А-18 з радіусом 850 км, оснащені двома такими ж бомбами  .

У 2014 р. ВПС США зазнали керованої модифікації B61-12 ядерної бомби B61, призначеної для скидання з особливою точністю та поразки добре захищених об'єктів. Очікується інтеграція цього варіанта на літаках США та країн НАТО, зокрема F-16 A/B/C/D, PA-200 Tornado, F-15E, F-35B, LRS-B, B2-A  . Модифікації B61 можуть належати до стратегічного або тактичного озброєння  .

Ядерні артилерійські снаряди з'явилися на початку 1950-х років. як застосування ядерної зброї з високою точністю безпосередньо на лінії фронту. Авіація на той час ще не могла забезпечити скидання ядерних бомб із достатньою точністю, щоб застосовувати їх поблизу дружніх військ; ракетна зброя була ще недостатньо надійною і також мала незадовільну точність. Проблема була вирішена шляхом створення ядерних боєприпасів, що є досить компактними для розміщення в корпусі артилерійського снаряда.

Спочатку знаряддя були спеціалізованими великокаліберними системами. Проте на початку 1960-х рр. вдалося створити ядерні снаряди, що застосовуються артилерією звичайного калібру. Ядерні снаряди розглядалися як цінне доповнення до звичайної артилерії, здатне якісно збільшити її можливості та ефективність дій проти оборонних порядків ворога, його військ та тилових об'єктів, а також у контрбатарейній боротьбі. Зазвичай ядерна артилерія розгорталася на дивізійному та полковому рівні; у 1961—1971 рр., армія США створила тактичну ядерну зброю батальйонного рівня у вигляді безвідкатної зброї " Дейві Кроккет ", здатної стріляти надкаліберним субкілотонним ядерним снарядом W54 .

Ядерні боєголовки широко застосовувалися для оснащення ракет «земля-земля» та «земля-повітря», зокрема і тактичного застосування. Перші зразки тактичних балістичних і тактичних крилатих ракет було створено ще 1950-х рр.; надалі саме оперативно-тактичні ракети становили основу арсеналу тактичної ядерної зброї. До їх переваг відноситься висока точність, мобільність і значна дальність дії, що дозволяє застосовувати їх як для ураження об'єктів на лінії фронту, так і в ближньому тилу противника.

Проблемою тактичної ракетної зброї є складність її диференціації від стратегічної. Зростання точності боєприпасів у 1970-х роках. дозволив застосовувати з тактичних цілях як ВТРК, і БРМД і навіть БРСД.

У СРСР з 1950-х років. і до 1980-х років. ядерними бойовими частинами оснащувалися деякі протикорабельні крилаті ракети. В інших країнах розробки ядерних протикорабельних ракет робилися неодноразово, але з причин переважно економічного характеру не були доведені до практичного результату.

Тактична ядерна зброя є також ефективним способом боротьби з літаками та крилатими ракетами супротивника. Значний радіус ураження ядерної боєголовки компенсує будь-який мислимий промах, зводить нанівець ефективність засобів радіоелектронної боротьби і дозволяє знищити одним ударом кілька літаків у щільній побудові. Першим у світі зенітним ядерним комплексом став американський MIM-14 Nike-Hercules ; надалі подібні види боєприпасу було створено й у СРСР. Ядерні бойові частини використовувалися також корабельними зенітними ракетами, переважно як гарантованого ураження надзвукових протикорабельних ракет.

У 1950-х роках. у США також було створено зразки атомних ракет «повітря-повітря». Компактні системи наведення, необхідні створення керованих ракет класу «повітря-повітря», тоді були недостатньо надійні, і інженери розраховували компенсувати помилки наведення застосуванням ядерної боєголовки. Два зразки такої зброї — некерована ракета AIR-2 Genie та керована ракета AIM-26 Falcon  – були прийняті на озброєння. Друга була на озброєнні недовго, але перша залишалася в арсеналі до 1984 року.

Ядерні боєголовки на протиракетах спочатку розглядалися як ефективний засіб перехоплення бойових частин балістичних ракет противника. Оскільки точність електронної апаратури 1950—1970-х років. не дозволяла гарантувати прямого влучення в боєголовку балістичної ракети, ядерна бойова частина з її великим радіусом ураження була єдиним надійним способом перехоплення балістичної мети.

Оскільки перехоплення балістичних ракет передбачалося поза атмосфери, то основним вражаючим чинником мав стати нейтронний потік. Нейтронне випромінювання від детонації боєголовки протиракети пронизувало боєголовку ракети супротивника, виводячи з ладу електронну апаратуру та нагріваючи ядерне паливо всередині до руйнування. Надалі були створені термоядерні бойові частини із збільшеним виходом рентгенівського випромінювання, яке випаровувало та руйнувало саму конструкцію боєголовки супротивника.

Наразі ядерні бойові частини на протиракетах не вважаються перспективними. Розвиток електроніки дозволив забезпечити пряме попадання протиракетою в боєголовку супротивника. Крім того, висотні ядерні вибухи протиракет створювали перешкоди своїм же радарам, ускладнюючи подальші перехоплення.

У 1960-х роках. як у США так і в СРСР було розроблено ряд типів інженерних ядерних зарядів, призначених для закладки та подальшого підриву на позиції. Подібні заряди передбачалося використовувати як в інженерних цілях (як особливо потужний еквівалент звичайних інженерних зарядів), так і бойових як своєрідні ядерні міни. Деякі заряди такого типу були виконані переносними та могли бути використані спеціальними підрозділами для потайного проведення диверсій у тилах супротивника.

Як США, так і СРСР розробили значну кількість ядерних зарядів, пристосованих для підводного застосування — як бойових частин торпед, глибинних бомб, якірних і донних мін, призначених знищення кораблів і підводних човнів ворога.