Військова тактика

Розвиток тактики йшов від простих способів дій військ на полі бою до складніших. Вже полководці старовини в ході підготовки і ведення війн виробляли і удосконалювали прийоми ведення бою. На ранньому рівні розвитку рабовласницького суспільства бій зводився до прямолінійного руху і рукопашної сутички воїнів, озброєних холодною зброєю. Якісне поліпшення зброї, організації військ і навченість воїнів привело до появи досконаліших бойових порядків і відповідній зміні тактики. У давньогрецькій армії виникла фаланга  — щільна і глибока (8—12 і більше шеренг) побудова важкої піхоти, яка завдавала сильного первинного удару, але була неповоротка і не здатна до маневру на полі бою. Грецький полководець Епамінонд у битві при Левктрах (371 до н. е.) поклав початок застосуванню головного тактичного принципу нерівномірного розподілу військ по фронту в цілях зосередження сил для завдання головного удару на вирішальному напрямку.

Подальший розвиток цей принцип отримав в армії Александра Македонського (4 ст. до н. е.), який уміло створював перевагу в силах для завдання головного удару, комбіновано використовуючи важку і легку кінноту і піхоту. Полководець Ганнібал в битві при Каннах (216 до н. е.) вперше завдав головного удару не на одному фланзі, як Епамінонд і Александр Македонський, а на двох, досягнувши оточення і майже повного знищення більшої за чисельністю римської армії.

Римська піхота (сучасна реконструкція)

Найвищого розвитку при рабовласницькому ладі тактика досягла в армії Давнього Риму. Вже наприкінці 4 ст. до н. е. римська армія перейшла від тактики малорухливої фаланги до маневренішої тактики маніпул. Легіон в бою розчленовувався по фронту і в глибину на 30 тактичних одиниць  — маніпул (не враховуючи легкоозброєних воїнів), які могли маневрувати і взаємодіяти між собою. В кінці 2  — початку 1 ст. до н. е. маніпулярна тактика була замінена когортної.

Когорта, що складалася з 3 маніпул, стала сильнішою тактичною одиницею, хоча декілька менш маневреною, ніж маніпула. Значну роль в польовій битві стали грати полегшені метальні машини (балісти і катапульти). Подальше удосконалення когортна тактика набула за Гая Юлія Цезаря, який майстерно застосовував різні види маневру і шикування бойових порядків.

Римський військовий теоретик Вегецій (кінець 4 ст.) узагальнив досвід римської армії і розробив всілякі бойові порядки і різні способи ведення бою.

Монгольська кіннота виступає у бій.
(сучасна реконструкція, святкування з нагоди 800-річчя заснування Монгольської імперії, BBC)

У епоху феодалізму аж до завершення перевороту у військовій справі (16 ст.), викликаної розвитком вогнепальної зброї, теорія і практика тактики розвивалися повільно. В період формування і перемоги капіталістичного строю отримала розвиток лінійна тактика, пов'язана з оснащенням армій вогнепальною зброєю, у тому числі артилерією, і підвищенням ролі вогню в бою, а також з комплектуванням армій найманими солдатами, не здібними до самостійних ініціативних дій.

За цією тактичною схемою війська розташовувалися для ведення бою в лінії; результат битви вирішувався фронтальним зіткненням і потужністю рушничного і артилерійського вогню. Лінійну тактику характеризували шаблонність і повільність дій військ.

Глибокі зміни в тактиці сталися під час Великої французької революції і національно-визвольних воєн кінця 18 — початку 19 століть, які призвели до створення в країнах Західної Європи масових армій на основі загальної військової повинності і удосконаленню озброєння. До кінця 18 ст. лінійна тактика вичерпала свої можливості; французькі, російські, німецькі і інші армії перейшли до нової тактики, заснованої на поєднанні колон і розсипних строїв. Ця тактика характеризувалася активністю, рішучістю дій і маневреністю військ, ініціативою начальників, взаємодією родів військ, розчленовуванням бойових порядків по фронту і в глибину. Війська в розсипному строю передували бою нанесенням противникові вогневого ураження, а війська, побудовані в батальйонні колони, завдавали вирішального удару. У вдосконалення нових способів ведення військових дій в кінці 18 — початку 19 вв. великий внесок зробили Наполеон I, що масово використовував артилерію і кінноту, Суворов О. В. та Кутузов М. І., тактика військ яких характеризувалася рішучим наступом і наполегливою обороною, широким застосуванням маневру військами, завданням одночасних і послідовних ударів, невідступним переслідуванням ворога.

Подальший розвиток тактики пов'язаний з впровадженням у війська з 2-й половині 19 ст. нарізної зброї, що володіла в порівнянні з гладкоствольною більшою далекобійністю, скорострільністю і влучністю. Досвід бойових дій показав, що застосування колон на полі бою стало неможливим, оскільки вони несли великі втрати від прицільного артилерійсько-стрілецького вогню ще на етапі зближення з противником. Тому, в ході Кримської (1853—56), франко-пруської (1870—1871), російсько-турецької (1877—1878) воєн в основному завершився перехід до стрілецьких ланцюгів. У наступі піхота стала застосовувати перебігання, переповзання і самоокопування, поєднувати вогонь, маневр і удар. В обороні, з метою підвищення її стійкості, стали широко застосовувати інженерне обладнання місцевості, отримала значний розвиток польова і довготривала оборона, особливо під час російсько-японської війни 1904—05.

У Першій світовій війні 1914—18 насичення армій швидкострільною артилерією, автоматичною зброєю, появу нових засобів боротьби (танки, авіація тощо) і різке збільшення чисельності армій створили передумови для подальшого розвитку тактики. Створення оборонних позицій, ешелонованих в глибину, широке застосування траншей, ходів сполучення, інженерних загороджень і застосування різних видів зброї робили оборону усе міцнішою в порівнянні з силами і засобами сторони, що наступає, що зумовило перехід до позиційних форм збройної боротьби.

Солдати Російської імператорської армії в траншеї перед атакою. Перша світова війна.

Починаючи з 1915 головною проблемою тактики стає прорив позиційного фронту. З цією метою стали створювати декілька ешелонів стрілецьких лав  — «хвиль», що слідували одна за одною на дистанції 50—75 м з інтервалами між бійцями 1 м, але при цьому війська, несучи великі втрати, все ж не могли прорвати ворожу оборону. Сторона, що наступала, намагалася руйнувати оборонні споруди противника і прокладати дорогу піхоті масованим вогнем артилерії.

З цією метою застосовувалася багатоденна артпідготовка, але і вона не забезпечувала придушення вогневих точок на всю глибину оборони противника. В 1918 воюючих сторін остаточно відмовилися від застосування «хвиль» і ланцюгів і перейшли до групової тактики або тактики штурмових груп, такої, що була розчленовуванням стрілецьких ланцюгів на дрібні піхотні групи (відділення, взводи), посилені легкими кулеметами, рушничними гранатометами і вогнеметами, що дозволяло краще використовувати можливості піхоти.

Поява в 1916 танків і артилерії супроводу підсилила вогневу і ударну потужність військ, що наступають, і дозволила досягти значних успіхів у здійсненні тактичного прориву ешелонованої оборони противника. Наступ велося методично по принципах: артилерія руйнує, піхота займає. Піхота наступала на вузьких ділянках прориву: дивізія — близько 2 км, полк — 1000—1200 м, батальйон — 400—600 м. До кінця війни бій став загальновійськовим, оскільки в нім тактичні завдання вирішувалися спільними зусиллями піхоти, артилерії, танкових військ, інженерних військ;  — сформувалася тактика сухопутних військ.

В подальшому тактика сухопутних військ розвивалася під час Громадянської війни в Росії 1918—20, Українсько-польської війни 1918—1919, греко-турецької війни 1919—1922 тощо.

Британська кулеметна обслуга. Битва під час Першої світової війни. 1917.

Величезні простори, велика протяжність фронтів і відносно невелика щільність насичення їх військами викликали необхідність застосування широкого маневру силами і засобами. Слабка оснащеність частин і з'єднань бойовою технікою заповнювалася швидкою зміною обстановки, активністю, ініціативою командирів і бійців, рішучим характером тактичних дій. Головними родами військ стали піхота і кіннота. Артилерія використовувалася, як правило, децентралізованно, широко застосовувалися бронепоїзди. Авіація головним чином вела розвідку. Основу тактики наступального бою складали удари по найслабших місцях  — флангах і тилу противника, обхід і охоплення його угрупувань. Наступ вівся по окремих напрямах при відносно низькій тактичній щільності. Бойові порядки частин і з'єднань зазвичай будувалися в один ешелон, з виділенням резерву; стрілецькі роти атакували противника лавами. Кавалерія, застосовуючи атаку в кінному строю і широко використовуючи кулеметні тачанки, вела високоманеврені бої і була основним засобом розвитку наступу. Оборона створювалася осередками на загрозливих напрямах, велике значення віддавалося контратакам.

У період між 1-ою (1914—18) і 2-ою (1939—45) світовими війнами розвиток тактики у всіх арміях світу йшов на основі моторизації і широкого впровадження у війська бойової техніки  — нових систем артилерії, нових типів танків, автоматичної зброї та інших засобів збройної боротьби.

У середині 30-х рр. у Червоній Армії була розроблена теорія глибокого наступального бою, що була складовою частиною теорії глибокої операції.

Суть теорії глибокого бою полягала в завданні поразки противникові вогнем артилерії і ударами авіації на всю тактичну глибину, в прориві його оборони потужним ешелоном прориву, що складався із стрілецьких військ, танків безпосередньої підтримки, у розвитку успіху кавалерією, танками далекої дії, стрілецькими з'єднаннями у взаємодії з повітряно-десантними військами. Бій розглядався як загальновійськовий при вирішальній ролі піхоти і танків.

Теорія глибокого бою отримала визнання в більшості армій і успішно застосовувалася збройними силами у війнах середини 20 століття.

Прийоми ведення загальновійськового бою знайшли відображення в статутах багатьох армій. До основних принципів тактики відносилося:

• глибоке ешелонування бойових порядків,
• масоване вогневе придушення оборони противника,
• спільна атака піхоти з танками,
• артилерійський супровід їхньої атаки,
• розвиток прориву танковими і моторизованими з'єднаннями,
• застосування повітряних десантів,
• створення глибокої протитанкової оборони,
• використання в обороні мінних загород,
• організація протиповітряної оборони тощо.

Всебічний розвиток тактика отримала за часів Другої світової війни. Війна підтвердила правильність раніше розроблених основних положень тактики і зажадала подальшого їхнього вдосконалення. Розвиток оборони йшов шляхом збільшення її глибини, зосередження сил і засобів на головних напрямах, створення великих резервів, здатних здійснити маневр на найбільш загрозливіші напрямки. Збільшувалася стійкість військ за рахунок створення протитанкових опорних пунктів, а пізніше і протитанкових районів; широке використання на деяких ділянках фронту знайшло обладнання широко розгалуженої системи фортифікаційних споруд, у першу чергу траншей в ротних опорних пунктах та батальйонних районах оборони.

Поступово війська стали створювати, як мінімум, дві смуги оборони із застосуванням системи траншей. Тактична глибина оборони з 4—6 км збільшилася до 15—20 км. Ширина смуги оборони піхотних з'єднань зменшилася: для корпусу з 40—60 км до 10—35 км, для дивізії з 15—18 км до 6—14 км. Зросла тактична щільність: по стрілецьких батальйонах до 0,8—1,2, по артилерії до 30—40 гармат і мінометів, по танках до 2—5 одиниць на 1 км фронту.

Вдосконалювалася і тактика наступу. Якщо на початковому періоді війни в радянських військах у всіх частинах і з'єднаннях, до стрілецьких дивізій включно, для наступу створювався бойовий порядок в один ешелон, а в стрілецьких взводах і ротах практикувався стрілецький ланцюг, то починаючи з 1943 радянським військам довелося проривати суцільну глибоко ешелоновану оборону противника. У зв'язку з цим бойові порядки стрілецьких частин і з'єднань знов стали будувати в 2—3 ешелони (бойовий порядок стрілецьких рот — в один ешелон — залишився без зміни). Враховуючи безперервне посилення оборони противника, смуги наступу радянських військ в ході війни звужувалися. Так, наприклад, стрілецькі дивізії наступали в смузі: взимку 1941—42 — 7—14 км, восени 1942 — 4—5 км, влітку 1943 — 2—2,5 км, в 1944—45 — 1,5—2 км. Подальше зростання кількості зброї і бойової техніки дозволяло збільшити тактичну щільність, яка в третьому періоді війни становила на 1 км ділянки прориву: по піхоті 6—8 стрілецьких батальйонів, по артилерії 150—250 гармат і мінометів, по танках  — 20—30 одиниць. Все це давало можливість добитися на головних напрямах вирішальної переваги в силах і засобах.

Став проводитися артилерійський наступ. Просування піхоти і танків, що наступали, забезпечувалося діями інженерних військ при повній підтримці з повітря штурмовою та винищувальною авіацією.

Розроблені основні теоретичні положення і практичні рекомендації тактики успішно застосовувалися радянськими військами при прориві оборони противника і розвитку наступу у високих темпах, особливо в ході Білоруської операції 1944, Яссько-Кишинівської операції 1944, Вісло-Одерської операції 1945, Берлінської операції 1945. Практика тактичної підготовки військ і ведення ними бойових дій в ході війни знаходила теоретичне узагальнення в наказах, директивах і вказівках Верховного Головнокомандування і Генштабу, в статутах, настановах та військово-теоретичних працях.

Тактика англо-американських сухопутних військ в Другій світовій війні розвивалася шляхом вироблення найдоцільніших прийомів спільного використання в бою не лише родів сухопутних військ та авіації, а також військово-морського флоту. Великий досвід був придбаний в проведенні масштабних морських і повітряно-десантних операцій за участю сухопутних військ і широкому використанні танків-амфібій як засоби підтримки піхоти при боях за плацдарми.

У післявоєнний час впровадження у війська ракетно-ядерної зброї, що володіє величезними можливостями ураження, електроніки, різних видів новітньої звичайної зброї і бойової техніки, повна моторизація і механізація сухопутних військ незмірно збільшили їхні бойові можливості, змінили характер і способи ведення загальновійськового бою.

Засоби боротьби зробили визначальний вплив на зміну змісту загальновійськового бою. Вважалося, що в разі застосування ядерної зброї головний вміст загальновійськового бою складатимуть ядерні і вогневі удари у поєднанні з маневром і атаками військ. Зокрема, виникне необхідність застосовувати маневру військами та силами з метою використання результатів своїх ядерних і вогневих ударів для завершення розгрому противника або виведення військ з-під його ударів.

Висока приголомшуюча потужність ядерної зброї, велика далекобійність і точність влучення в ціль викликали необхідність розосередження військ по фронту і в глибину, збільшення ширини смуг дій з'єднань і частин, зосередження сил і засобів на головному напрямку, перш за все шляхом масування ядерної і звичайної зброї.

Масове надходження на озброєння мотострілецьких військ бойових машин піхоти і бронетранспортерів, самохідній артилерії та іншої бойової техніки дозволила різко збільшити темпи наступу. Мотострілецькі підрозділи отримали можливість вести атаку без спішування спільно з танками. Унаслідок насичення військ вертольотами, широкого застосування тактичних повітряних десантів, авіації, а також здійснення маневру військами повітрям, загальновійськовий бій отримав наземно-повітряний характер.

Тактика сухопутних військ охоплює питання підготовки і ведення загальновійськового бою, успіх якого досягається спільними зусиллями всіх родів сухопутних військ і спеціальних військ; визначає роль, місце і завдання кожного роду військ в бою і, виходячи з їхніх бойових властивостей і можливостей, встановлює порядок і способи їхнього бойового застосування.

Сучасна тактика наступу сухопутних військ полягає в надійному вогневому придушенні оборони противника на всю її глибину, переході в наступ з'єднань і частин, як правило, з ходу з районів, значно віддалених від переднього краю оборони противника; у проведенні стрімких атак механізованих та танкових військ; швидкому прориві тактичної оборони противника і розвитку наступу в її глибині.

Велике насичення військ броньованою технікою і засобами механізації інженерних робіт істотно змінили тактику ведення оборонного бою сухопутних військ. Насиченість технікою дозволяє з'єднанням і частинам в короткі терміни організовувати глибокоешелоновану оборону, здатну протистояти масованим ударам сучасних засобів противника і меншими силами завдавати йому поразки. Велика роль при веденні бойових дій відводиться пересуванню військ, особливо маршем, а також залізницею, водними шляхами сполучення і повітрям.

Із створенням нових засобів боротьби з'явилися нові види бойового забезпечення військ при веденні бойових дій: захист від зброї масового ураження, радіоелектронна боротьба тощо. Суттєво зросли вимоги до військ, до виховання особового складу, його виучки, дисципліни, морально-психологічної і фізичної підготовки. При цьому вирішальна роль в бою ще в більшій мірі, ніж раніше, належить людині, що досконало володіє зброєю і бойовою технікою, всіма видами ведення бойових дій, що має високі морально-бойові якості.

Тактика військово-повітряних сил  — складова частина військового мистецтва ВПС, що включає теорію і практику підготовки і ведення бою авіаційним з'єднанням, частиною, підрозділом, одиночним літаком (вертольотом). Тактика ВПС зародилася на початку 20 століття разом з появою військової авіації. Під час Першої світової війни виділилися розвідувальна, винищувальна, бомбардувальна авіація, визначилися їхні бойові завдання і отримала розвиток тактика кожного роду авіації.

На початок Другої світової війни були розроблені способи і прийоми ведення одиночного і групового повітряного бою, організації і здійснення тактичної і вогневої взаємодії ВПС з сухопутними військами і ВМС, а також між родами авіації. Під час світової війни тактика ВПС отримала всесторонній розвиток. Була розроблена система наведення винищувачів на повітряні цілі.

Для управління авіацією широко використовувалися радіозасоби, аеродроми і пункти управління були наближені до районів бойових дій. Основою тактики винищувальної авіації став груповий повітряний бій. Найменшою вогневою одиницею була пара бойових літаків, що діяла, як правило, у складі авіаційної ланки. Бій одиночного літака (винищувача) був виключенням.

Застосування радіолокації дозволило відмовитися в багатьох випадках від баражування (патрулювання) винищувачів в повітрі, замінивши його способом чергування на аеродромах. Боротьба з поодинокими літаками і дрібними групами літаків противника над його території велася способом «вільного полювання».

Штурмова авіація проводила атаку наземних (морських) цілей з пологого пікірування (під кутом 25—30°) і з бриючого польоту. Основою бойового порядку була пара літаків. Для збільшення тривалості дії на противника групи штурмовиків на полі бою застосовували чисельні атаки заданих цілей.

У тактиці бомбардувальної авіації характерним було застосування зосереджених ударів полковими і дивізійними групами бомбардувальників по великих об'єктах, а в складних метеорологічних умовах і вночі — ешелонованих ударів ескадрильями, ланками і поодинокими літаками. Новим явищем стало бомбардування з пікірування під кутом 50—60° з висот введення 2—3 тисячі метрів.

У тактиці розвідувальної авіації зросло значення повітряного фотографування. Літаки-розвідники прикривалися винищувачами.

У післявоєнний час переозброєння авіації реактивними літаками, різке збільшення швидкостей, висот польоту, появу потужнішої сучасної авіаційної зброї і техніки викликали зміна тактики всіх родів авіації і тактика ВПС в цілому. Літаки-ракетоносці дістали можливість завдавати ударів по наземних і морських цілях, не заходивши в зону ППО об'єкта, що прикривається.

Розвідувальна авіація завдяки великим швидкостям і висотам польоту, наявності високоефективної фотоапаратури радіолокації дістала можливість одиночними літаками проникати в глибокий тил противника і виявляти будь-які, у тому числі малорозмірні, об'єкти.

Найважливішим способом тактичних дій винищувачів стає перехоплення повітряних цілей на далеких підступах до об'єктів, що прикриваються, і їхнє знищення до моменту скидання ядерних боєприпасів.

Американський лінійний корабель часів Другої світової війни

Тактика військово-морських сил — складова частина військово-морського мистецтва, що включає теорію і практику підготовки і ведення бою та інших видів бойових дій на морі з'єднаннями, частинами, підрозділами різних сил флоту. Тактика ВМС зародилася в давнину з появою гребного флоту, характерними межами тактика якого були:

• прагнення вести бій в тиху погоду і недалеко від берега,
• застосування зімкнутих строїв та
• фронтального зіткнення кораблів, таранного удару, а пізніше (5-4 вв. до н. е.) і абордажу.

До 16 століття тактика військово-морських сил, незважаючи на появу вітрильних судів і озброєння їх артилерією, мало відрізнялася від тактики гребного флоту. У 17 столітті був завершений перехід від гребного флоту до вітрильного, такого, що володів більшою швидкістю ходу і дальністю плавання.

Глибокі зміни в морській тактиці викликав розвиток корабельної артилерії і використанням її в морських битвах під час англо-голландських воєн 2-ї половини 17 століття як головної зброї. У цей час була встановлена класифікація кораблів, які стали об'єднуватися в ескадри. Основу ударної потужності флотів складали лінійні кораблі. Прагнення максимальне використовувати в морських битвах вогонь артилерії привело до розвитку лінійної тактики, яка в 17—18 століттях панувала у всіх флотах. Головним її вмістом було ведення артилерійського бою ескадрами кораблів, які маневрували в лінії баталії (колонні кільватера) на контркурсах або на паралельних курсах. До середини 18 століття у зв'язку із збільшенням дальності стрільби, забійної і руйнівної сили ядра виникло протиріччя між можливостями корабельної артилерії і тактичною формою її використання  — шаблонною лінійною тактикою.

На початку 19 століття вперше в практиці морського бою здійснюється поступовий перехід від шаблонів лінійної тактики та формування основи нових способів бойового використання парусного флоту — маневреної тактики. Її головною особливістю стало зближення сторін на дистанцію ефективного артилерійського вогню, створенні переваги в силах або вогневій потужності проти частини сил противника, що досягалося охопленням голови колони його лінійних кораблів або розчленовуванням їхнього бойового порядку, оточенням і розгромом частини сил ворожого флоту, включаючи флагманський корабель.

З переходом від вітрильного до парового флоту в 2-й половині 19 століття головні сили флотів стали складати крупні артилерійські кораблі-броненосці і броненосні крейсера. Основою тактики військово-морських сил став морський бій ескадр, що включали надводні кораблі різних класів. Як правило, бій в морі складався з трьох етапів:

• розвідки противника (крейсерами) і розгортання в бойовий порядок своїх броненосних сил;
• артилерійського бою головних сил;
• розвитку успіху міноносцями або забезпечення ними відходу (в разі невдачі).

Для обхвату голови ворожої ескадри зазвичай виділявся загін швидкохідних броненосних крейсерів. Сформувалася також тактика міноносців, мінових загородників.

Розвиток тактики ВМС у Першу світову війну пов'язаний з глибокими змінами характеру морського бою, викликаними застосуванням в ньому різних нових засобів боротьби, різким збільшенням чисельності кораблів і появою основної форми бойової діяльності ВМФ  — операції. Поряд із боями крупних угрупувань надводних сил флоту великого поширення набули одиночні дії підводних човнів, протичовнових сил, сформувалися основи тактика різнорідних сил флотів.