Тимчасовий уряд Албанії

28 листопада 1912 року загальноалбанський конгрес у Вльорі прийняв декларацію Незалежності Албанії і сформував тимчасовий уряд на чолі з Ісмаїлом Кемалі. Кемалі хотів утворити кабінет з представників знаті і колишніх чиновників османської адміністрації, розраховуючи, що такі люди зможуть здобути прихильність як великих держав, так і Османської імперії, але делегати його не підтримали, і склад уряду був переглянутий. У підсумку до нього увійшло вісім міністрів. І.Кемалі посів за сумісництвом пост міністра закордонних справ, його заступником по кабінету став католицький священик Нікола Качоррі, а Луїдь Гуракучі отримав посаду міністра освіти. Сфера юрисдикції Тимчасового уряду крім Вльори поширювалася на міста Люшня, Фієр, Берат і Гірокастра.

3 грудня 1912 Османська імперія підписала умови перемир'я з Болгарією, Сербією і Чорногорією, і почала роботу Лондонська Конференція послів, яка повинна була продиктувати представникам воюючих сторін умови миру і виробити план розділу колишніх османських володінь в Європі; албанське питання перебувало в центрі уваги конференції. 29 червня 1913 Конференція послів ухвалила рішення про статус албанської держави, що створювалась: вона мала стати автономним суверенним спадковим князівством. Контроль за цивільною адміністрацією та фінансами покладалися на Міжнародну контрольну комісію, що складалася з представників шести держав-гарантів і одного делегата від Албанії.

Уряд Ісмаїла Кемалі вважався великими державами лише одним з існуючих локальних урядів; всі його спроби за підтримки Риму і Відня домогтися визнання як основного не увінчалися успіхом. Проте хоч його й не визнавали де-юре, з ним доводилося рахуватися де-факто. Влітку 1913 Тимчасовому уряду вдалося заручитися підтримкою північних гірських районів Албанії, а влітку Була зроблена спроба залучити на свій бік великого землевласника з Центральної Албанії Ессада Топтані. Той погодився зайняти пост міністра внутрішніх справ, але повернувся до себе в Дуррес для формування нібито урядової жандармерії.

У вересні 1913 року в деяких населених албанцями районах Косово та Македонії спалахнуло албанське повстання під гаслами національного визволення і возз'єднання з Албанією. Воно було придушене сербськими військами, які стали просуватися вглиб власне албанської території, прагнучи встановити новий «стратегічний кордон». Сербський уряд змусив відступити лише через пред'явлений Австро-Угорщиною 18 жовтня ультиматум сербському уряду.

Вересневі події надихнули топтання на серію сепаратистських дій, що призвели в підсумку до проголошення «Сенату Центральної Албанії», що не підкоряється Тимчасовому уряду.

Рішення Конференції послів про надання Албанії статусу спадкової монархії застали зненацька І.Кемалі. Деякі з його акцій (підтримка проекту албано-болгаро-турецького союзу, планів возз'єднання Косово і Чамера з Албанією) підірвали його авторитет в Міжнародній контрольній комісії: члени комісії стали підозрювати його в спробі змови проти Комісії з метою відсторонити її від албанських справ.

Ісмаїл Кемалі був запрошений на засідання Міжнародної консультативної комісії, на якому було прийнято рішення про відставку Тимчасового уряду у Вльоі і про передачу управління в руки Міжнародної контрольної комісії. В офіційному повідомленні, датованому 22 січня 1914, говорилося, що «голова Тимчасового уряду, будучи переконаним в тому, що єдиним засобом до припинення стану смути і анархії, що панують в країні, є конституювання єдиного уряду для всієї Албанії і що в справжніх умовах цього можна досягти тільки передачею влади в руки Міжнародної контрольної комісії, що представляє великі держави, відновлює своє прохання, з якою він вже звертався ». На закінчення зазначалося, що члени комісії, «віддавши належне патріотичних почуттів Його Високоповажності Ісмаїла Кемаль-бея», погодилися з ним.

• History of Albanian People. Albanian Academy of Science. ISBN 99927-1-623-1