Тиснява у «Сокольниках»

На початку 1975 року канадська хокейна юнацька команда «Беррі Кап» із провінції Онтаріо приїхала в СРСР для проведення товариських матчів з радянськими юніорами віком близько сімнадцяти років. Всього планували провести п'ять матчів: по дві гри з юнацькою збірною СРСР, дві з московським «Спартаком» і одну з командою «Крила Совєтов». Спонсором поїздки був світовий лідер із виробництва жувальної гумки Wrigley. За умовами контракту канадські гравці отримали по 15-кілограмовій коробці жувальної гумки цієї фірми, яку вони зобов'язані були безкоштовно роздавати. Саме ці подарунки зіграли фатальну роль у трагедії. У складі делегації були і представники фірми-спонсора. За численними свідченнями, канадці розкидали жуйку мало не під час гри, а потім у рекламних цілях фотографували і знімали на кінокамеру, як юрби московських дітей, які збожеволіли від щастя дотику до забороненого західного продукту, кидалися її збирати[1] .

Імпортна жуйка була бажаним предметом для радянських школярів. Діти нерідко випрошували жувальну гумку в іноземних туристів. Вчителі і вожаті сварили за жування гумки: змушували публічно випльовувати, лякали виразкою та гастритом, вичитували на зборах і класних годинах, викликали до школи батьків.

Матч 10 березня був третім у серії, і чутки про добрих канадців, що роздають жадані ласощі, вже облетіли московські школи. Саме підлітки становили більшу частину глядачів.

Мені пощастило: разом із двома однокласниками ми сіли на першому ярусі в третьому ряду — якраз навпроти лавки канадців. Всю гру канадці оберталися і кидали дітям жуйку і наклейки. У залі сиділи солдати і міліція — і вони багатьом не дозволяли все це підбирати. У дев'ятому ряду сиділи іноземці, але до них нам не дозволяли наближатися. Матч закінчився 3:3, і як пролунала сирена, ми кинулися до виходу, щоб встигнути до посадки іноземців в автобуси — там ще щось можна було схопити. Якби ми знали, що через цю жуйку наш друг Вовка загине!» — з показань свідка А. Назарова (15 років)[1].

На матч у палаці спорту зібралися 4,5 тисячі глядачів. Залу заповнили повністю, але тим не менше у вечір матчу директор «Сокольників» був відсутній. Його заступниця також покинула ковзанку. З персоналу катка залишилися лише черговий адміністратор, який перебував біля службового входу, та електрик, який перебував у стані алкогольного сп'яніння. За офіційною версією, саме він припустив, що усі глядачі вже покинули трибуни і передчасно погасив освітлення палацу спорту, переплутавши рубильники[2]. За іншою версією, світло вимкнули свідомо для того, аби в західні ЗМІ не потрапили фотографії збору жувальної гумки[3].

… вийшов справжній живий прес. Напираючи зверху веселі молоді хлопці кричали: «Давай, іди!» Але йти було нікуди. Нагорі ж цього ніхто не розумів, і люди, що були там, більшість з яких було 15—16-річного віку, продовжували тиснути на натовп. А ті, що стояли біля дверей уже не могли розмовляти, бо стали задихатися[2].

21 особа загинула, з них 13 жертвам не виповнилося 16 років, 25 осіб зазнали травм[4]. У радянських ЗМІ про трагедію в Сокольниках не було ні слова, проте на рівні чуток подію обговорювали в Москві дуже широко[3].

Суд засудив директора палацу спорту Олександра Борисова до трьох років позбавлення волі, його заступника засудили до умовного терміну, начальника 79-го відділу міліції та начальника відділу ППС Сокольницького РУВС — до трьох років позбавлення волі кожного (максимальне на той час покарання за статтею 172 КК РРФСР про відповідальність за халатне виконання своїх службових обов'язків), але вже в грудні того ж 1975 року всі засуджені були амністовані, а Олександра Борисова призначили на посаду директора БСА «Лужники»[5].

Зняли з посади завідувача відділом спортивних споруд Московського міського спорткомітету Миколу Козиріна, який перебував у той день в закордонному відрядженні в Гамбурзі, ФРН[6].

Після трагедії палац спорту «Сокольники» закрили на тривалу реконструкцію. Усередині арени розширили проходи, зменшили кут нахилу сходів та покращили освітлення на входах. З чотирьох до десяти збільшили кількість сходів для входу і виходу[5].

Беручи до уваги, що наближалася Олімпіада-80[5], керівництво країни прийняло рішення налагодити виробництво жувальної гумки в СРСР. У 1976—1977 роках запрацювали лінії з випуску першої радянської жуйки в Бійську, Єревані, Ростові-на-Дону, Таллінні, а пізніше — і в інших містах[7].

У квітні 2013 року на стадіоні з'явилася меморіальна табличка на згадку про жертв трагедії[8].