Тридентська меса

Тексти традиційного місалу римського (латинського) обряду сягають глибокої давнини, однак багато разів змінювалися протягом століть і були впорядковані і запропоновані практично для всієї Церкви латинського обряду в 1570 році. Аж до 1962 року виходили перевидання даного служебника, що містять нові свята на честь нових святих і деякі зміни в богослужбових рубриках. У зазначений період часу дана форма католицького богослужіння була поширена в католицькому світі. Цей чин був закріплений папою Пієм V на прохання Тридентського Собору і оприлюднений 5 грудня 1570 року[2].

Тридентський собор ясно висловив католицький погляд на месу, підкресливши, крім іншого, жертовний характер Євхаристії богослужіння, заперечуваний протестантами[3]. На виконання побажань собору папа римський Пій V оприлюднив в 1570 місал, який використовували у римській курії і проголосив його уніфікованим стандартом для всієї Церкви. Ордени та дієцезії, що могли підтвердити свою богослужбову традицію, як налічує більше двохсот років при бажанні мали право її зберегти. Найвідоміші з числа не римських Західних літургійних обрядів — амвросіанський та мосарабський.

Католики-традиціоналісти не використовують ні реформований римський обряд (Novus Ordo), введений Папою Павлом VI в 1969 р. на виконання рішень другого Ватиканського собору, ні норми для Тридентського місалу, введені в 1965 році[1]. Старий і новий обряд різняться не тільки мовою вчинення і позицією священика щодо вівтаря, а й текстами молитов і цілим рядом церемоній[1]. На Тридентській Месі досить сильно відрізняються служба без співу і зі співом[1]. Однак завжди т. зв. тиха меса є відображенням урочистої літургії. Всі тексти, які співає хор на співаній месі, вимовляються священиком і на тихій месі. Частина церемоній (перенесення місалу, приховування патени під корпоралом і пуріфікатором тощо) тихої меси є проекцією церемоній урочистої меси і можуть бути зрозумілі тільки у зв'язку з нею. Тому меса в кафедральному соборі та в маленькій каплиці не відрізнялася до реформи за змістом текстів і церемоній (які при належній катехізації сприймалися як відблиск меси повним чином). Поширеною помилкою є думка, згідно з якою на Тридентській месі не звучать національні мови. Вони звучать у читаннях, проповіді і в співі народу, за т. зв. тихою месою. На урочистій месі використання національних мов обмежується проповіддю і читаннями. При служінні Тридентської меси священик стоїть перед вівтарем, спиною до народу, «versusu Deum» — у напрямку Бога, тобто на Схід, в тому ж напрямку, що і весь народ. Обличчям до народу він повертається тільки в деякі моменти служби, коли чин меси наказує це звернення, наприклад при словах «Господь з вами», «моліться, браття» и.т.п.

Як констатував папа Бенедикт XVI, Тридентський місал ніколи не був забороненим, і отже не був скасований ані Другим Ватиканським Собором, ані Павлом VI, при публікації нового служебника в 1969 році. Спеціальна комісія кардиналів в 1988 р., розглянувши питання про межі влади Римського первосвященика і наміри Павла VI, прийшла до висновку, що Тридентський місал не міг бути скасований введенням нового служебника і що відповідно ніколи не міг бути забороненим. Рішення комісії тоді не було опубліковано, однак у своєму Motu proprio «Ecclesia Dei» папа Іван Павло II закликав єпископів до виконання директив, викладених в одному з перших «індультів» Quattuor abhinc annos.[4].