Фаворитизм

Фаворити́зм — у феодальних державах покровительство з боку монарха, або інших високопоставлених осіб своїм улюбленцям (фаворитам) наданням їм високих посад, титулів, привілеїв. У Європі фаворитизм набув поширення за епохи абсолютизму[1].

Маркіза де Помпадур. Робота Ф. Буше

Для фаворитизму характерно делегування деяких (або навіть більшості) повноважень монарха фавориту, або його ставленикам. Фаворитизм набув найбільшого поширення при абсолютної монархії.

Причина фаворитизму криється в намірі монарха зосередити верховну владу в руках дуже невеликої групи людей, які часто не володіють видатними якостями, проте особисто відданих.

Фаворитизм при цьому зовсім не обов'язково був пов'язаний з інтимними стосунками монарха (або його чоловіка / дружини) з фаворитом, як це нерідко постає в сучасних стереотипах. Так, герцоґ Бекінґем, можливо, був фаворитом Якова I, але залишався другою людиною в країні і за його сина Карла I. Сексуальної складової не було і в іспанській посаді «валіде» (герцоґ Лерма, граф-герцоґ де Оліварес), яким королі доручали державні справи через особисту нездатність і схильність до благочестя, і в статусі фаворитів Петра I (Франц Лефорт) або Карла XII (Георг Герц).

Культурні передумови найвищого розвитку фаворитизму сформувалися завдяки поширенню ідеалів і моральних норм епохи Просвітництва.

В XVII–XVIII століттях фаворитизм став цілком повсякденним явищем у житті суспільства. У Франції існувало навіть поняття «офіційна фаворитка», яка від всіх інших відрізнялася тим, що мала практично необмежений вплив на короля. Такою фавориткою була, наприклад Маркіза де Помпадур.

На Російській імперії свого апогею фаворитизм досяг за правління імператриці Катерини Великої.

Тема фаворитизму часто обігрується в історичних і псевдоісторичній літературі. Приклади — «Віконт де Бражелон» О. Дюма, «Крижаний будинок» І. Лажечникова, серія Анни та Сержа Голон «Анжеліка». У п'єсі Фрідріха Шиллера «Підступність і кохання» з усім драматизмом показані терзання фаворитки — леді Мільфорд.