Франческа Бертіні

Франческа Бертіні (італ. Francesca Bertini) — італійська актриса театру і кіно, зірка («діва») німого кіно, також перша італійська жінка-режисер, продюсер і сценарист. Визнається першої в історії кінозіркою, що визначила феномен системи зірок як італійського кіно, так і інших національних кінематографів. Одна з найбільш впливових персон італійського кінематографа 1910-х років.

Франческа Бертіні
Francesca Bertini(Elena Seracini Vitiello)
Народилася 5 січня 1892(1892-01-05)[1]
Флоренція, Королівство Італія[2][1]
Померла 13 жовтня 1985(1985-10-13)[2][3][…] (93 роки)
Рим, Італія[2][1]
Поховання цвинтар Фламініоd
Країна  Італія
 Королівство Італія
Національність Італійка
Діяльність кіноакторка, акторка театру, кінорежисерка, кінопродюсерка, сценаристка
Знання мов італійська
У шлюбі з Alfred Cartierd[4]
IMDb ID 0078116

Біографія

Ранні роки

Народилася у Флоренції, з семи років використала ім'я Франческа з різними варіантами прізвищ до набуття того, під яким увійшла в історію, починала виступати в театрах Неаполя, де провела юнацькі роки. У 1904 році, переїхавши з матір'ю і вітчимом, театральними діячами, в Рим, дебютувала в п'єсі Сальваторе Ді Джакомо «Ассунта Спіна», в якій пізніше, звернувши на себе увагу самого драматурга, почне грати головну роль і, вже в середині наступного десятиліття, прославиться в її екранізації. У 1907 або 1908 роках, переконана Ді Джакомо, Франческа вперше спробувала себе в кіно, зігравши в короткометражці «Богиня моря». Цей досвід залишався єдиним упродовж трьох років; Бертіні продовжувала грати в театрі, зокрема, в трупі Альфредо Кампиони, чергуючи амплуа дівчини з народу, відточеного нею під час перебування актрисою неаполітанського «Народного театру», з витонченими ролями з класичних творів. У 1910-му Франческа повертається в кіно і в один календарний рік знімається в семи фільмах, стрімко виходячи на видні позиції в національному кіно: від епізоду в образі юної рабині в «Саломеї» Уго Фалени до головної ролі в «Лукреції Борджіа» Маріо Казеріні пролягли лічені місяці. Завершуючи перший рік активної кінокар'єри роллю Корделії в «Королі Лірі», екранізації Джероламо Ло Савіо, Бертіні віддаляється від театру. У 1911 році вона розвиває успіх: на рахунку актриси успішні ролі Франчески да Ріміні в однойменному фільмі Уго Фалени, режисера, з яким їй доводилося працювати в цей період частіше, ніж з іншими, і Ізольди в екранної версії знаменитого лицарського роману, поставленої так само Фален . У 1912 році Франческа Бертіні уклала перший тривалий професійний контракт: вона стала акторкою кінофірми «Celio», очолюваної режисером Бальдассаре Негроні.

Діва «Celio»

1912 й в кар'єрі Бертіні відзначений двадцятьма фільмами з нею в головній або однією з головних ролей. Що опинилася чи не першою італійською кіноактрисою, підійшла до молодого мистецтва з усією серйозністю, що зуміла всеосяжно висловити в нових умовах універсальний сценічний талант, Франческа стає першою дівою фірми Негроні. Вишуканою флорентійка, по вихованню темпераментної неаполітанка, їй присвячуються перші схвальні відгуки, підписані критиками, режисерами і рядовими глядачами. У складній в тому числі і під впливом успіху Бертіні системі див в італійському кіно їй самій виявляється відведеним виняткове місце: на відміну від Ліди Бореллі, Піни Монікеллі або Есперо Сантос, що стали відомими пізніше, Франческа перебирає радикально різні образи в самих різних жанрах і всюди виявляється переконливою. Екзальтована, під стати актуальному моменту гра в одних випадках змінювалася випереджаючим свого часу натуралізмом — в інших. Варіюючи історичні сюжети і сучасні, драми — і комедії, розмашисто, як і раніше, переміщаючись по той бік екрану по всій соціальній драбині, невимушено крейсіруя між самим дном і вищим суспільством, не гребуючи відступати в тінь і розробляти другорядна образи, Бертіні згодом виявляє свою нішу в стає вже традиційною для італійського кіно салонної мелодрамі, але трактує її відповідно до своїх уявлень про цей жанр і про ті перспективи, які він таїть. Але перед тим, як відбудеться прем'єра ключового фільму Франческа, їй доведеться переграти скопище історичних і літературних героїнь, взяти участь в декількох десятках продукцій досягає свого піку кіноіндустрії, в числі інших — знятися у Джованні Пастроне в невеликій ролі в колосальної «Кабірії», і приступити до осягнення азів інших кінопрофесій, зіткнувшись на цьому шляху з відомим нерозумінням. У рік виходу епохального Пеплум Бертіні покинула кінофірму Негроні, подальше творче і професійний розвиток в рамках якої стало для кінематографістка в якийсь момент неможливим, і перейшла на «Caesar Film». Однією з останніх значущих робіт Франческа для «Celio» стала роль П'єро в фільмі Негроні «Історія П'єро».

Розквіт творчості

Інтереси Франциска і керівників «Цезар Фільм» на чолі з Джузеппе Бараттоло, як ніби-то це було необхідно для його створення позиції в цьому ключі, в яких був зроблений синтез і накопичення досвіду в декадентської естетики. Фірма пішла далі своєю конкуренції і надала повну свободу дій в процесі роботи над кінофільмами. Таким чином, Бертіні отримала можливість, крім написаних сценаріїв, продюсування і режисури. Прем'єра Magnum Opus Франческа Бертіні, картини «Ассунта Спина», художній і кінематографічний досвід актриси, вперше відбулася в якості режисера і сценариста, відбулася 28 жовтня 1915 року в Римі. Берлині привернула до себе увагу знаменитого актора Густаво Серена, який отримав кілька самостійних, але не надто вдалих постановок і знайомих з фільмами «Селіо». «Ассунта Спина», в результаті якого були отримані всі нові і нові версії, в яких не було нічого такого, крім як про те, що розкриваються інші її здатності, а також акторських. У Франції був кінець творчої свободи. Потужний соціальний посол «Асистент Спін» в поєднанні з досконалістю реалізації привів до того, що «Цезар Фільм»: можливі наслідки впливу на бідних і малозабезпечених верств населення мають дедалі більшого значення для фільмів і фільмів. Політика «Цезар Фільм» явно змінилася, і в фільмах були всі ті ж салонні мелодії, костюми і фільми. Пов'язані контракти, Бертіні був змушений залишити роботу на розвиток і просування реалістичного кіно і зосередитися на зайвих зусиль в жанрі бульварних жанрів. Тим не менш, вона повинна бути позначена як жанр-стилістична концепція. «Цезар Фільм» класичних творів, в тому ж 1915 році, організований постановкою «Дами з камеліями», грамотно здійсненої Сереною, роком пізніше на екрані «Федору». Однак, губилися. «Цезар Фільм» був зроблений в значній мірі для того, щоб компенсувати вимушений конформізм, який повинен був стати історією кіноіндустрії рекламної кампанії, що прославляє і практично обожнює актори, які були закладені Апеннін, в Голлівуді, системи кінозірок.

Кінець епохи «дів»

До кінця 1910-х років Бертіні звиклася зі своїм статусом і, більше того, увійшла у смак, не навмисно, в образі, а в дійсності звернувшись примхливої ​​кінодивою, що використовує своє становище на «Caesar Film» часом на шкоду випускається фірмою фільмів. Аж доти практично не присутнє в її житті суперництво з іншими дивами вийшло тепер чи не на перший план в кар'єрі Франческа. Проте, цей період в біографії Бертіні історії італійського кіно, відтепер занурюється в занепад, викликаний в тому числі і гіпертрофікаціей ролі «дівізма» в національному кіномистецтві, виявився вкрай плідним в сенсі експорту характерних образів і стилістичних кліше на всілякі кінематографії по обидва боки Атлантики. Найчастіше пригнічуючи всіх і вся, зосереджуючи в своїх руках кінопроцес і вибудовуючи його виключно для себе і заради себе, Франческа повинна була нести повну відповідальність і за невдачі, і за що стають все більш рідкісними творчі перемоги. До останніх можна віднести варіацію «Тоски», зняту за допомогою Альфредо Де Антоні в 1918 році, де вічна харизматичність Бертини найбільш органічно зійшлася з тієї особливою експресією, яку вона виробляла в постановках, в основному прохідних, останніх років, на цей раз відставивши вбік зв'язавшись було з нею штамп романтичної героїні, але, як показали подальші ролі, зовсім не подолавши його. Після «Тоски» Франческа Бертіні домоглася офіційної самостійності від Джузеппе Бараттоло, організувавши підлеглий особисто їй філія кінофірми «Caesar Film», який отримав назвою «Bertini Film». Картини, випущені там в наступні роки, не рахуючи першого великого підприємства для нової компанії, амбітного чотирисерійний фільму «Сім смертних гріхів», відрізнялися низькою якістю, але приносили Бертіні заробіток, як мінімум порівнянний з прибутком провідних італійських продюсерів.

Завершення активної кар'єри

В 1921 рік у, вийшовши заміж за швейцарського банкіра Поля Картьє, негативно ставився до кінематографа, Франческа звела до мінімуму кількість фільмів, в роботі на якими була задіяна, і погодилася на переїзд до Швейцарії. В 1922 — м і 1923 — му роках виходять по два фільми з її участю, в 1924 — м — один. Розлучившись з Картьє, маючи сина на руках, з 1925 — го по 1931 рік и Бертіні робить численні спроби знову заявити про себе в кіно, але не в Італії, а в Франції . Франческа працює в насиченому графіку, але безрезультатно: домогтися реанімації кар'єри і тим більше колишньої слави їй не вдалося. В 1935 рік у, після чотирирічної перерви в акторській діяльності, Бертіні вперше знімається в звуковому фільмі, в «Одетті» у Жака Уссена. Новий досвід виявився невдалим: до мовця кіно зірка німого адаптуватися не змогла, і озвучена була іншою актрисою. На цьому активна кар'єра Франческф Бертіні або, що вірніше, активні спроби цю кар'єри відродити, закінчилася. Після війни, на хвилі загального інтересу до італійського неореалізму і історії його зародження, висхідній до робіт Бертіні на «Caesar Film», у Франческа з'явився шанс повернутися в кіно, але тепер вже їй самій це було не дуже цікаво, і від пропозицій щодо укладення нових контрактів вона відмовилася. Але Бертіні продовжувала з'являтися в кіно, правда, виключно символічно, по одному разу в десятиліття, до 1970-х років включно. Поживши у Франції і Іспанії, в 1953 рік у Бертіні повернулася на батьківщину і до кінця своїх днів вела відокремлений спосіб життя, опинившись фактично забутої і невідомої для нових поколінь італійських, не кажучи вже про світові цінителів кіно.

Останні Роки

Сплеск інтересу в Італії до кіномистецтва домуссолініевского періоду і, зокрема, творчості Франческа Бертіні трапився після виходу в 1976 рік у епічного фільму Бернардо Бертолуччі " Двадцяте століття ", в якому актриса, насилу переконана режисером перервати свою ізоляцію, виконала епізодичну роль сестри Дезолати.

Вибрана фільмографія

Режисер

  • 1915 — «Ассунта Спина» (італ. Assunta Spina), спільно з Густаво Сереною
  • 1918 — «Тоска» (італ. Tosca), спільно з Альфредо Де Антоні

Продюсер

  • 1918 — «Сім смертних гріхів» (італ. I sette peccati capitali, реж .: Альфредо Де Антоні, Едоардо Бенчівенга і ін.)
  • 1920 — «Маріон, артистка кабаре» (італ. Marion, artista di caffè-concerto, реж .: Роберто Роберти), спільно з Джузеппе Бараттоло

Актриса

  • 1910 — «Лукреція Борджіа» (італ. Lucrezia Borgia, реж .: Маріо Казеріні)
  • 1910 — «Король Лір» (італ. Re Lear, реж .: Джероламо Ло Савіо)
  • 1912 — «Трагічна ідилія» (італ. Idillio tragico, реж .: Бальдассаре Негроні)
  • 1914 — «Історія П'єро» (фр. Histoire d'un Pierrot, реж .: Бальдассаре Негроні)
  • 1914 — «Кабірія» (італ. Cabiria, реж .: Джованні Пастроне)
  • 1915 — «Ассунта Спина» (італ. Assunta Spina, реж .: Густаво Серена, Франческа Бертини)
  • 1915 — «Дама з камеліями» (італ. La signora delle camelie, реж .: Густаво Серена)
  • 1916 « Одетта» (італ. Odette, реж .: Джузеппе Де Ліґорі)
  • 1916 — «Федора» (італ. Fedora, реж .: Джузеппе Де Ліґорі, Густаво Серена)
  • 1916 — «Страсна пісня любові і печалі»
  • 1917 — «Процес Клемансо» (італ. Il processo Clémenceau, реж .: Альфредо Де Антоні)
  • 1918 — «Тоска» (італ. Tosca, реж .: Альфредо Де Антоні)
  • 1924 — «Остання мрія» (італ. Ultimo sogno, реж .: Роберто Роберти)
  • 1925 — «Юність диявола» (італ. La giovinezza del diavolo, реж .: Роберто Роберти)
  • 1930 — «Жінка на одну ніч» (фр. La femme d'une nuit, реж .: Марсель Л'Ербье)
  • 1957 — «На півдні без змін» (італ. A sud niente di nuovo, реж .: Джорджо Сімонеллі)
  • 1976 — «Двадцяте століття» (італ. Novecento, реж .: Бернардо Бертолуччі)

В цілому Франческа Бертіні знялася в 147 фільмах (з них 142 — належать до епохи німого кіно), значна частина яких вважаються втраченими.

Унікальне, ґрунтовне телеінтерв'ю актриси для Джанфранко Мінгоцці увійшло в хронометраж створеного даними автором документального фільму «Остання діва: Франческа Бертіні», що вийшов в 1982 рік у.

Джерела

  1. Archivio Storico Ricordi — 1808.
  2. Німецька національна бібліотека, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #118746049 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  3. SNAC — 2010.
  4. https://wfpp.cdrs.columbia.edu/pioneer/francesca-bertini/
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.