Німе кіно

У 1878 році Едвард Мейбрідж зняв за допомогою великої кількості камер стрибки коня, що мав кличку «Оцідент». Пізніше була винайдена «камера» з фотопластинами на обертовому барабані. У 1884 році Джордж Істмен замінив фотопластини паперовою плівкою, покритою фотоемульсією.

У 1888 році режисер Луї Ле Пренс зняв перший в історії фільм на плівці — «Сцена в саду Роундгей». Наприкінці 1888 року Лепренс зняв «Рух транспорту через міст Лідс».

Становлення кінематографа у Франції пов'язане з ім'ям братів Огюста та Луї Люм'єрів, які працювали в Ліоні у фотографічній студії їхнього батька Антуана. Їхній кінематограф, який призначався як для зйомок фільмів, так і для їхнього показу, був запатентований 13 лютого 1895. Його перша публічна демонстрація відбулася 28 грудня того ж року в індійському салоні «Гран-кафе» на бульварі Капуцинів у Парижі. На цьому показі глядачі могли спостерігати 10 фільмів, загальною тривалістю 20 хвилин, які були зняті нерухомою камерою. Одним із перших фільмів став «Вихід робітників з фабрики братів Люм'єрів у Ліоні», який зобразив вихід із воріт кількох сотень людей, собаку, коня, а також виїзд людини на велосипеді. Ще на цьому показі демонструвався фільм «Руйнування стіни», де кадри фільму прокручувалися в зворотному напрямі і зруйнована стіна відновлювалася. «Руйнування стіни» став першим фільмом зі спецефектами. На цьому сеансі також демонструвалася і перша комедія — «Политий поливальник», у якому поливальника облило струменем води через пустощі хлопчика, що наступив на шланг.

У цей же час у США запрацювала студія Томаса Едісона, де фільми знімалися з 1889 року. Режисером більшості цих перших фільмів був Вільям Діксон.

Специфічною особливістю німих фільмів є використання титрів (інтертитрів) — текстових вставок, які давали пояснення по сюжету, відтворювали репліки персонажів або навіть коментували те, що відбувається для аудиторії. Титри з'явилися в кіно не відразу, і їхня функція з часом істотно змінювалася. Вони використовувалися як заголовки монтажних частин, як заміна звукової мови, як засіб викладу сюжету і зв'язування окремих сюжетних фрагментів і так далі. Спочатку фільми продавалися для прокату без вмонтованих титрів — прокатник отримував тільки текст, який міг надрукувати і вставити у фільм на свій розсуд (наприклад, перекласти титри на іншу мову), на плівці у цьому випадку початок титру позначався косим хрестом із номером титру. На початку XX століття існували титрувальні майстерні, які виконували для прокатників виготовлення монтажних фрагментів з інтертитрами. З часом титри були осмислені як естетично важлива частина фільму, вони спеціально оформлялися й організовувалися з іншим матеріалом. Крім того, титри часто тонувалися кольором.

У процесі розширення художніх засобів німого кіно з'явилася також можливість створювати повнометражні фільми без інтертитрів; це було характерно насамперед для німецької «камерної драми», найбільш важливим прикладом якої є фільм Мурнау «Остання людина» (1924).

Образотворчі і художні можливості німого кіно були надзвичайно високі. Виробився абсолютно особливий неповторний стиль спілкування з глядачем за допомогою міміки і жестів. Виразність рухів деяких акторів німого кіно навряд чи може бути перевершена навіть у сучасному звуковому кіно. Крім того, кіносеанси на початку XX століття не були повністю беззвучні — зазвичай показ кіно мав музичний супровід на фортепіано. Професія піаніста в кінотеатрі називалася «тапер». Багато мелодій з репертуару таперів того часу дійшли і до нас.

Тим не менш, досить поширена помилка, що німі фільми були примітивні. Причиною розповсюдження цієї омани у середині XX століття називають те, що німі фільми часто тоді демонструвалися на підвищеній швидкості (наприклад, фільми, зняті із швидкістю 16 кадрів на секунду, показувалися на швидкості 24 кадри на секунду), і те, що більшість збережених німих фільмів виявилися у технічно поганому стані.

У студії «Гомон» вже починаючи з 1902 року безперервно експериментували у сфері створення звукового кіно. Проблема синхронізації зображення та голосу вирішувалася шляхом з'єднання на одній осі спочатку кінопроєктора і фонографа, а потім грамофона. Цим же шляхом у своїх пошуках просувався Чарльз Урбан. Однак складність створених апаратів обмежувала сферу їхнього практичного застосування.

Звук став супроводжувати кінопокази лише в другій половині 1920-тих років, коли в США, Німеччині та СРСР були створені придатні для широкого використання системи звукового супроводу фільмів. Першим звуковим фільмом, що вийшов у широкий прокат, стала американська кінокартина «Співак джазу» (The Jazz Singer, 1927), однак переважаюче виробництво німих фільмів продовжувалося ще як мінімум рік, звукові фільми почали переважати на екранах США лише з 1929 року.

«Німе кіно — найчистіша форма кінематографа. Йому, звичайно, не вистачає звуку людського голосу і шумів. Та додавання їх не спокутувало б тих незворотних наслідків, які воно спричинило за собою. Якщо раніше не вистачало одного тільки звуку, то з його введенням ми позбулися всіх досягнень, завойованих чистим кінематографом» (Альфред Хічкок)

«Наприкінці епохи німого кіно великі кінематографісти — практично всі — досягли рівня, близького до досконалості. Введення звуку поставило їхні досягнення під загрозу. Справа в тому, що у той період блискучу майстерність чудових художників відтінював жалюгідний примітивізм інших, і люди недостойні потроху витіснялися з професії. Згодом же, з появою звуку сірість благополучно повернулася на свої позиції» (Франсуа Трюффо)

• Короткий енциклопедичний словник з культури. — К. : Україна, 2003. — ISBN 966-524-105-2.
• Рональд Берган «Кино»: Иллюстрированная энциклопедия, 2008