Двадцяте століття (фільм, 1976)

Головні герої фільму — Альфредо (Роберт Де Ніро) і Ольмо (Жерар Депардьє) — дві людини, які народилися в Італії в один час, в одному регіоні, але в абсолютно різних сім'ях (поміщицький та наймитській). В епічному, тривалістю понад п'ять годин, фільмі показані їхні життєві шляхи на тлі історичних подій і зміни суспільних настроїв Італії в першій половині XX століття. Основний мотив фільму — звільнення італійського селянства з-під патріархальної і напівфеодальної влади землевласників.

Картина починається 1901 роком, коли, в день смерті Джузеппе Верді, в маєток Берлінг'єрі з'являються на світ позашлюбний син наймички Ольмо Далько і поміщицький онук Альфредо Берлінг'єрі. Контраст обстановки, що оточує кожну з цих подій, супроводжує подальший розвиток дії. Ольмо і Альфредо дружать, наскільки їм дозволяють соціальні умовності, при цьому рішучий Ольмо притягує до себе домашнього Альфредо.

Доля розводить їх, коли починається страйк наймитів та їхніх голодних дітей забирають робочі-анархісти Генуї. Ольмо і Альфредо з'являються в маєток вже після закінчення Першої світової війни: один — як демобілізований солдат, а інший — як відставний тиловий офіцер (що був відкуплений від відправки на фронт своїм батьком).

Був неоднозначно сприйнятий світовою кінопреси: на інтернет-агрегаторі Rotten Tomatoes рейтинг фільму становить 53 %[1]. Після прем'єри наробив не менше шуму, ніж попередній йому «Останнє танго в Парижі», через провокаційні сцени сексу. Роджер Еберт, зокрема, заявив, що у фільму було безліч амбіцій, проте мало які з них були реалізовані.

• Бертолуччі хотів, щоб у ролі Альфредо Берлінг'єрі знявся Джек Ніколсон.
• Оригінальна версія фільму тривала 5 годині 17 хвилин і включала в себе сцени вбивства тварин, а також еротичні сцени за участю Роберта Де Ніро, Жерара Депардьє та Стефанії Казіні.
• Дональд Сазерленд так не полюбив втілений ним на екрані образ, що згодом не міг дивитися цей фільм багато років.
• У фільмі було зайнято понад 1 200 акторів масовки.

• 1977 — Премія «Боділь» за «Найкращий європейський фільм» у Данії.[2]
• 1977 — номінація «Найкраща робота оператора» (Витторіо Стораро) Національного товариства кінокритиків США
• 1977 — номінація «Найкраща жіноча роль другого плану» (Аліда Валлі), номінація «Найкраща жіноча роль другого плану» (Лаура Бетті) Італійського національного синдикату кіножурналістів
• 1978 — Премія «Святого Георгія» за «Найкращу акторську гру» (Роберт де Ніро)
• 2006 — номінація «Найкраще DVD-видання класики» премії «Супутник»