Хорватська національна гвардія

У 1990 році після програшу виборів владою Соціалістичної Республіки Хорватії на користь Хорватської демократичної співдружності міжнаціональна напруженість між хорватами і хорватськими сербами посилилася[1]. Югославська армія запідозрила, що Хорватія скористається озброєнням хорватських сил територіальної оборони з метою побудови власної армії та протистояння з ЮНА[2]. Щоб звести до мінімуму очікуваний опір, ЮНА конфіскувала зброю ТО Хорватії. 17 серпня напруженість переросла у відкритий бунт хорватських сербів[3], зосереджений у населених переважно сербами внутрішніх районах Далмації поблизу південного міста Книн,[4] частинах Ліки, Кордуна, Бановини та Східної Хорватії.[5] Для координації спротиву політиці президента Хорватії Франьо Туджмана вони у липні 1990 року створили Сербську національну раду. Її головою було обрано стоматолога з Книна Мілана Бабича, а начальник поліції Книна Мілан Мартич створив воєнізоване ополчення. Ці двоє, зрештою, стали політичними і військовими ватажками Країни — самовизначеної держави, яка включала райони Хорватії з високою присутністю сербського населення[6].

Не маючи регулярної армії, Хорватія на початку 1991 року для посилення своєї оборони подвоїла розмір своєї поліції до приблизно 20 000 службовців. Найбільш дієвим підрозділом була спеціальна поліція чисельністю 3000 осіб, розділена на 12 батальйонів; окрім того, налічувалося 9-10 тис. правоохоронців резерву, розосереджених по країні. Хоча поліційний резерв давав змогу створити 16 батальйонів і 10 рот, їм не вистачало зброї, яка була потрібна для озброєння військ[7].

Генерал Мартін Шпеґель командував Хорватською національною гвардією від самого її заснування.

Становлення національної гвардії розпочалося 12 квітня 1991 року. Після сутичок у березні у Пакраці і на Плитвицьких озерах та з огляду на ймовірність подальшої конфронтації з ЮНА хорватська влада гостро відчула необхідність у формуванні поліційної сили з військовими можливостями. Оскільки створювати окремі збройні сили в тій чи іншій союзній республіці югославської федерації заборонялося законом, гвардія планувалася у складі поліції, формально підпорядковуючись Міністерству внутрішніх справ, попри те, що в нормативно-правових актах щодо її заснування обумовлювалося, що керувати нею буде Міністерство оборони. 18 квітня 1991 року Парламент Хорватії вніс поправки до Закону про внутрішні справи, а 20 квітня президент Франьо Туджман видав указ про устрій Національної гвардії[8]. До кола її завдань входили захист конституційного ладу, підтримання громадського порядку, антитерористичні операції, охорона кордонів, території, узбережжя, територіальних вод, цінних споруд і високопоставлених осіб Хорватії.

5 травня було визначено чисельність військовослужбовців Національної гвардії та її склад, а 10 травня вийшли оперативні вказівки міністрів оборони і внутрішніх справ Мартіна Шпегеля і Йосипа Больковаца про переведення особового складу поліції у Національну гвардію. До 15 травня декілька спецпідрозділів поліції перейшли у підпорядкування Національної гвардії, утворивши чотири бригади.[9] До липня гвардія налічувала приблизно 8000 військовослужбовців і, на відміну від інших хорватських сил, була повністю забезпечена стрілецькою зброєю[7]. Спочатку ядро підрозділу складали також колишні бійці Французького іноземного легіону[10].

28 травня 1991 з метою підняття морального духу гвардію було представлено широкому загалу на військовому параді в Загребі на стадіоні, що по вулиці Краньчевічева. У параді взяло участь близько 800 вояків, десяток протиповітряних систем, броньованих машин і кілька бронетранспортерів за присутності Президентської охорони та учасників щорічних лицарських турнірів у місті Синь.[11]

Підрозділи ХНГ взяли участь у низці важливих боїв на початку війни, намагаючись стримати просування югославських військ углиб країни. Серед них — бої за Госпич,[12] за Шибеник[13] і Задар[14], у ході яких нацгвардія боронила від ЮНА та її прибічників міста в Ліці та на далматинському узбережжі. ХНГ брала також участь у битвах за Вуковар[15] і за Осієк у східній Славонії[16], захищала Дубровник[17] і внесла посильний вклад у перемогу в битві за казарми[18] та в операції «Ураган-91» (спроба витіснити ЮНА із західної Славонії[19]).

• Central Intelligence Agency, Office of Russian and European Analysis (2002). Balkan Battlegrounds: A Military History of the Yugoslav Conflict, 1990–1995. Washington, D.C.: Central Intelligence Agency. ISBN 978-0-16-066472-4.
• Central Intelligence Agency, Office of Russian and European Analysis (2002). Balkan battlegrounds: a military history of the Yugoslav conflict, 1990–1995, Volume 2. Washington, D.C.: Central Intelligence Agency. ISBN 978-0-16-066472-4.
• Hoare, Marko Attila (2010). The War of Yugoslav Succession. У Ramet, Sabrina P. Central and Southeast European Politics Since 1989. Cambridge, England: Cambridge University Press. с. 111–136. ISBN 978-1-139-48750-4.
• Libal, Michael (1997). Limits of Persuasion: Germany and the Yugoslav Crisis, 1991–1992. Westport, Connecticut: Greenwood Publishing Group. ISBN 978-0-275-95798-8.
• Nazor, Ante (2007). Počeci suvremene hrvatske države: kronologija procesa osamostaljenja Republike Hrvatske: od Memoranduma SANU 1986. do proglašenja neovisnosti 8. listopada 1991 [Beginnings of the Modern Croatian State: A Chronology of the Independence of the Republic of Croatia: from 1986 SANU Memorandum to the Declaration of Independence on 8 October 1991] (Croatian). Zagreb, Croatia: Croatian Homeland War Memorial Documentation Centre. ISBN 978-953-7439-01-9.
• Repe, Božo (2009). Balkan Wars. У Forsythe, David P. Encyclopedia of Human Rights, Volume 1. Oxford, England: Oxford University Press. с. 138–147. ISBN 978-0-19-533402-9.
• Thomas, Nigel; Mikulan, Krunislav (2006). The Yugoslav Wars (1): Slovenia & Croatia 1991–95. Oxford, England: Osprey Publishing. ISBN 978-1-84176-963-9. Архів оригіналу за 18 грудня 2014. Процитовано 27 квітня 2018.