Хуліо Акоста Гарсія

Від 1902 до 1906 року Акоста був депутатом Конституційного конгресу від провінції Алахуела[5]. 1907 року отримав посаду генерального консула в Сальвадорі. У квітні 1910 року одружився з Марією Наталією Гальєгос Росалес, після чого впродовж двох років обіймав посаду міністра-резидента в Сальвадорі[6]. В середині 1915 року Акосту відкликали до Коста-Рики та призначили на посаду державного секретаря Управління закордонних справ[7][8] .

Одним з питань, якими займався Акоста, була тривала прикордонна суперечка з Панамою[9]. Вона виникла 1910 року, коли після відокремлення Панами від Великої Колумбії виникла необхідність встановлення кордону з Коста-Рикою. Сторони уклали угоду, відповідно до якої арбітри мали вирішити ту суперечку. На атлантичному узбережжі французький арбітр передав спірну територію від Коста-Рики Панамі, й обидві сторони визнали таке рішення. На тихоокеанському узбережжі арбітр зажадав від Панами поступитись територією Коста-Риці. Панама висловила протест, а голова Верховного суду Сполучених Штатів Едвард Дуглас Вайт 1914 року оприлюднив «Біле правило», в якому підтвердив, що територія на тихоокеанському узбережжі має перейти до Коста-Рики[10]. 1916 року Акоста запропонував США зайняти спірну територію, щоб дозволити інженерам з двох країн обстежити кордон й опрацювати спільну резолюцію[11]. Під час перебування на посаді міністра закордонних справ Акоста здійснив офіційні візити до всіх країн Центральної Америки[9][12].

27 січня 1917 року Акоста втратив міністерський портфель, коли брати Федеріко та Хоакін Тіноко очолили державний переворот, щоб повалити уряд[13]. Акоста втік на батьківську ферму своєї дружини[14] до Сальвадору та невдовзі знайшов роботу в редакції газети «Діаріо дель Сальвадор», написавши про заворушення в Коста-Риці[14]. 1919 року Тіноко був змушений піти у відставку, а коли президент Хуан Баутіста Кірос Сеґура поступився владою тимчасовому президенту Франсіско Агілару, Акості запропонували повернутись до Коста-Рики[15]. 8 вересня того ж року він став кандидатом на посаду президента. Виборовши 89 % голосів на виборах, що відбулись 7 грудня, він вступив на посаду 8 травня 1920 року[16].

Акоста був прогресивним президентом та майже одразу відмовився від репресивної антиклерикальної й диктаторської політики Тіноко, давши обіцянки реформувати виборчий процес, урегулювати прикордонні суперечки та керувати країною без корупції й обману[17]. Він виступав за те, щоб надати жінкам право голосу[18], запровадив пенсійну програму для ветеранів[19], запропонував нормалізувати відносини його держави з папою Бенедиктом XV[20]. За його врядування були засновані Академія мови, Центральний банк Коста-Рики та Міжнародна служба кабельного зв'язку[21]. Також було впроваджено законодавство про захист неповнолітніх, регулювання ігорного бізнесу, страхування[22], створено поліцейський корпус[23], розроблено програму навчання вчителів та безкоштовної й обов'язкової освіти для всіх дітей у віці від 8 до 15 років[24].

Акоста запропонував пакт, відповідно до якого мала бути створена Федеративна Республіка Центральної Америки. Через суперечки з Нікарагуа та Панамою, що тривали, членами того союзу мали бути Коста-Рика, Сальвадор, Гватемала та Гондурас. Хоча законодавчі органи інших трьох країн схвалили федерацію, Конгрес Коста-Рики відхилив ту ініціативу президента[25].

У лютому 1921 року прикордонна суперечка з Панамою знову загострилась. Чутки про окупацію Панамою спірної території змусили Акосту відрядити експедиційні сили для оцінки того, що відбувається[26]. У відповідь Панама звернулась по допомогу до США[27]. Святкування сторіччя визволення Панами від іспанської влади пробудило націоналістичні почуття в Панамі, що підживлювались пресою, і прикордонна суперечка швидко перейшла від дипломатичного конфлікту до військового[28]. Війна в Кото тривала від 21 лютого до 5 березня 1921 року, коли Коста-Рика вдерлась на територію Панами в районах Альміранте й Бокас-дель-Торо, а сили Панами вдерлись до провінції Пунтаренас у Коста-Риці. Сполучені Штати відрядили до регіону військові кораблі, а Ліга Націй наполегливо закликала до миру[29][30]. Відбулась дипломатична дискусія, втім затримки з панамської сторони змусили американського арбітра 23 серпня зажадати від Панами залишити регіон Кото[31].

Останнє послання Акости до Конгресу відбулось 1 травня 1924 року[32]. Після виходу у відставку він з родиною переїхав до Парижа, де працював у Міжнародному комітеті Червоного Хреста. Повернувшись до Коста-Рики 1927 року, він продовжував співпрацювати з Червоним Хрестом[33] до 1929 року, коли був призначений на посаду члена Ради з іпотечного кредитування. 1932 року Акосту обрали депутатом від Сан-Хосе до лав Конституційного конгресу, який працював у 1932—1936 роках. Потім він упродовж двох років був членом Ради Національного банку Коста-Рики, а 1938 знову став депутатом Конгресу[34]. Після завершення терміну повноважень 1942 року Акоста став керівником Фонду соціального страхування, а в лютому наступного року — головою Національної ради цивільної оборони[35]. 1944 року знову очолив міністерство закордонних справ. За тієї каденції Акоста від імені Коста-Рики підписав конвенцію 1945 року у Сан-Франциско, що затвердила Статут Організації Об'єднаних Націй[36]. У травні 1947 року Акоста переніс інсульт і був змушений піти у відставку[37].

Помер 6 липня 1954 року в Сан-Хосе та був похований на Головному кладовищі столиці.

У доповнення до численних почестей, які він отримав упродовж свого життя, на його честь було названо кілька шкіл у Коста-Риці, а в парку Морасан у Сан-Хосе йому встановили пам'ятник[38].