Центр досліджень українського гончарства

Музей гончарства засновано за ініціативою Олеся Пошивайла 1986 року в Опішному (доручення Ради Міністрів УРСР від 11.03.1986 року № 41-КО-13547/53 та рішення Полтавського облвиконкому від 12.08.1986 року № 320). Через три роки було прийнято урядову постанову про формування на його базі (03.11.1989) Державного музею-заповідника українського гончарства в Опішному – всеукраїнського центру дослідження, збереження й популяризації гончарської спадщини України. 29 березня 2001 року Президент України Леонід Кучма підписав Указ № 220/2001 «Про надання Державному музею-заповіднику українського гончарства статусу національного».

Уже з перших років діяльності Музей гончарства став багатофункціональною керамолого-музейною установою, у структурі якої діють, доповнюючи один одного, кілька підрозділів, що займаються формуванням джерельної бази керамології. Найбільше багатство музею − його фондові колекції, що нараховують понад 58 000 одиниць збереження. Глиняні вироби, що зберігаються у фондах музею, представляють гончарство усіх етнографічних регіонів України у всіх його проявах – від найдавніших часів (є зразки цілих форм і фрагментів кераміки, що датуються VI–ІІІ тис. до н. е.) і донині (2018). Загалом, усю музейну колекцію розділено на окремі сектори, які сформовано у відповідних напрямках: археологічна кераміка, гончарство Правобережної України, гончарство Лівобережної України, гончарство Полтавщини, гончарство Опішного (давнє: кінець ХІХ століття − 1940-ті роки; сучасне: 1950-ті роки − донині), твори сучасних художників-керамістів, предмети традиційного побуту (дерево, тканина, метал, живопис, скло).

В основу формування згаданих секторів покладено кілька ключових принципів: хронологічний, функціональний, географічний. Шлях до формування цієї унікальної колекції складний і розмаїтий. Невдовзі після створення Музей гончарства розробив і надрукував окремою брошурою наукову концепцію своєї діяльності, у якій серед основних напрямів було:

• збирання кераміки та предметів побуту гончарів;
• формування національної скарбниці гончарних виробів;
• проведення комплексних наукових експедицій на території України та поза її межами з метою вивчення національного гончарного промислу, фіксації,опису місцевих ремесел, сучасних форм їх побутування;
• наукове дослідження історичних шляхів найдавніших часів до сьогодення в його зв'язках із гончарством других народів та іншими видами народної творчості;
• вивчення особливостей розвитку та побутування гончарства серед локальних груп українців, що проживають за межами території Української РСР…[1]

Таким чином, у новоствореній установі було заплановано формування колосальної фондової колекції, яка має репрезентувати розвиток гончарства з найдавніших часів і донині.

Основне завдання музейної науково-фондової діяльності:

1. збиральницька робота й комплектування фондів;
2. первинний облік (реєстрація) і наукова інвентаризація;
3. каталогізація фондів і створення науково-фондового паспорта;
4. створення належних умов збереження музейних фондів.

Упродовж усіх років свого існування музей гончарства дотримувався цих основних пунктів діяльності в процесі формування фондової колекції. Наприкінці 1986 року в Зіньківській районній типографії було замовлено й надруковано першу фондову документацію (акти прийому/видачі предметів на постійне/тимчасове зберігання, книгу реєстрації актів, книгу надходжень, колекційний опис, інвентарну наукову картку тощо) [2]. Тому логічно, що перший оформлений акт надходжень до Музею гончарства датовано 1987 роком (акт № 1 від 10.02.1987). Згідно з цим актом, було закуплено 169 виробів опішненських гончарів (Івана Білика, Михайла Китриша,Василя Омеляненка, Гаврила Пошивайла, Олександри Селюченко) й придбано кахляну піч 1885 року. Однак серед листів-клопотань музею за 1986 рік зберігається «звернення до доктора науково-дослідного Інституту судових експертиз Міністерства юстиції УРСР з проханням розшифрувати грамоти на фото з метою атрибуції кахляної печі 1885 року, знайденої в смт. Котельва співробітниками Музею гончарства 1986 року» [2]. Раніше, у березні 1986 року, на сторінках інформаційно-методичного бюлетеня «Пам’ятники України» надруковано повідомлення, що до Опішного було відряджено експедицію зі спеціальним кореспондентом Олександром Пошивайлом «для оперативного й кваліфікованого вирішення організаційних справ, пов’язаних зі створенням музею, пошуків матеріалів з історії гончарного промислу» [3]. Згадуючи цю експедицію, на сторінках Національного культурологічного щорічника «Українське Гончарство» (1993) Олесь Пошивайло зазначив, що учасники даної експедиції збирали польові матеріали для створюваного в Опішному Музею гончарства, причому було зібрано велику колекцію етнографічного матеріалу [4] . Наразі майже неможливо з’ясувати, які саме експонати стали першими в колекції новоствореного музею. Одне зрозуміло, беззаперечно, – це були вироби опішненських майстрів. Згідно з штатним розписом, затвердженим наказом Міністерства культури УРСР № 465 від 17.04.1986 року, у Музеї гончарства повинно працювати вісім посадових осіб. Натомість у цей період працювало лише чотири: завідувач музею Олесь Пошивайло й молодші наукові співробітники Ніна Панічева, Сергій Радько , Людмила Міщенко (Микитенко), які стояли у витоків формування музею й виконували всю поточну роботу.

Менше ніж через рік свого існування, у липні 1987 року, незабаром після смерті видатної опішненської майстрині глиняної іграшки Олександри Селюченко, музей, виконуючи заповіт покійниці, порушив питання про нову форму збереження гончарної спадщини – музеєфікацію будинку майстрині з одночасним збереженням глиняних творів та всіх речей, що оточували гончарку за життя. Результатом такої діяльності стала передача до Музею гончарства частини будинку, де мешкала Олександри Селюченко, й 484 предметів майстрині (акт від 22 грудня 1987 року). Ця подія сприяла створенню нового структурного підрозділу Музею гончарства – Меморіального музею-садиби гончарівни Олександри Селюченко Олександри Селюченко – й поповненню фондової колекції великою унікальною збіркою.

Ця практика за роки існування музею запроваджувалася неодноразово. 1999 року було музеєфіковано садибу подружжя Гаврила та Явдохи Пошивайлів, на основі якої засновано Меморіальний музей-садибу гончарської родини Пошивайлів. 2010 – музеєфіковано садибу Леоніда Сморжа, де засновано Меморіальний музей-садибу філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа.

Музейна колекція складається не лише з глиняних виробів. На початку 1995 року Музей-заповідник розпочав формування банку даних про гончарні глини України. Перше звернення, пов’язане з цим напрямком діяльності, було адресоване директору Опішненського заводу «Художній керамік» Олексію Мирку 28 січня 1995 року [5]. Музей-заповідник просив передати для постійного зберігання зразки формувальної маси, ангобів, полив, якими користувалися в заводі. Проте активізувався процес формування банку глин лише зі створенням Інституту керамології, коли цією справою зайнялася молодший науковий співробітник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України Людмила Метка. Під її керівництвом було зібрано понад 50 зразків глин із різних гончарних осередків України.

Крім глиняних виробів, до фондової колекції постійно надходили гончарні інструменти та пристрої, якими користувалися майстри в процесі роботи. Першим пристроєм, яким розпочато формування цієї збірки, став гончарний круг із села Малі Будища (Полтавщина), подарований Параскою Михайлик 1988 року [6]. Нині можна з упевненістю говорити про унікальну найбільшу в Україні збірку гончарних інструментів і пристроїв, сформовану в Музеї-заповіднику (понад 200 одиниць збереження). Гончарні інструменти й пристрої з Вінниччини (Жорнище), Волині (Рокита), Івано-Франківщини (Коломия), Київщини (Васильків, Дибинці, Обухів), Кіровоградщини (Цвітне), Полтавщини (Білики, Городище, Зуївці, Мала Грем’яча, Малі Будища, Міські Млини, Опішне, Піски, Постав-Мука, Хижняківка, Хомутець), Сумщини (Глинськ, Межиріч, Шатрище), Тернопільщини (Рай), Харківщини (Нова Водолага), Хмельниччини (Адамівка, Ставиця), Черкащини (Громи, Канів, Томашівка), Чернівеччини (Коболчин), Чернігівщини (Ічня, Олешня), що зберігаються у фондах Музею-заповідника й датуються XVIII–XX століттями та ілюструють усі етапи виготовлення глиняних виробів.

На жаль, у колекції представлено не всі гончарні осередки України. Автори виготовлення більшості гончарних інструментів і пристроїв невідомі, близько 25 % наявних інструментів – авторські.

Невдовзі після створення музею, у листопаді 1986 року, постало питання про придбання «автомашини для оптимізації науково-пошукової діяльності музею», яке було реалізовано в липні 1987 року. У жовтні цього ж року, згідно з рішенням Полтавського облвиконкому, Музею гончарства було передано споруди дільниці № 1 Опішненського заводу «Художній керамік», в одному з будинків яких музей зобов’язаний обладнати кімнати для роботи співробітників і фондосховища [7]. Розширення площі фондосховища, а також придбання власного автомобіля сприяло активізації пошукової роботи з метою поповнення фондових колекцій. Уже через два місяці після придбання автомобіля було ініційовано етнографічну експедицію до західних областей України (Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Житомирської та Чернігівської областей) тривалістю 13 календарних днів [8]. 2 листопада 1987 року підписано перший наказ про відрядження. Згідно з наказом, молодшого наукового співробітника музею Сергія Радька було відряджено до Чернігівської області (Ніжинський та Ічнянський райони) та Києва «для збирання етнографічних матеріалів, у тому числі кераміки, опису місцевих гончарних промислів; встановлення зв’язків з колекціонерами на предмет передачі ними творів кераміки в Музей гончарства. Термін відрядження – 16 днів» [9]. Однак звіт за це відрядження не зберігся.

У січні 1988 року відбулася перша етнографічна експедиція до Львівської та Івано-Франківської областей, проведена співробітниками музею Сергієм Радьком і Ростиславом Забаштою, оформлена у відповідний звіт. Було подано два звіти окремо кожного учасника експедиції. Крім цього (це єдиний випадок з практики проведення експедицій у Музеї-заповіднику), звіт Сергія Радька доповнено польовими зошитами, де він фіксував не лише отриману інформацію, а й власні роздуми, ідеї, що виникли в процесі спілкування. Варто відмітити, що, не зважаючи на відсутність досвіду польових робіт, перші експедиції проведено на високому науковому рівні − визначено мету, завдання, означено маршрут, зафіксовано докладну інформацію про гончарів та інформаторів із зазначенням адрес, телефонів, інших контактних даних, зібрано інформацію про технологію гончарства, зафіксовано гончарську лексику, фольклор, зроблено замальовки виробів, елементів орнаментів, горна й гончарного круга.

Загалом, збирання матеріалів у польових експедиціях до початку ХХІ століття − один із основних способів формування музейної колекції. На необхідності активізації пошукової діяльності музейних працівників з метою збереження якомога більшої кількості унікальних речей Олесь Пошивайло наголосив ще 1986 року, зазначивши, що «настав період, коли відходять у небуття як останні носії гончарної майстерності, так і останні люди, котрі що-небудь пам’ятають про заняття гончарством своїх сусідів, односельців. Мине декілька років, і всі ті ремісничі заняття, які ще живуть у пам’яті народній, будуть втрачені назавжди. Уже сьогодні навіть літні мешканці колишніх гончарських поселень часто категорично стверджують, що буцімто гончарів у їхньому селі ніколи й не було» [10].

1988 року з метою проведення ґрунтовних, широкомасштабних і продуктивних експедицій у Музеї гончарства було розроблено й опубліковано спеціальну програму-запитальник «Українське народне гончарство: програма-запитальник для дослідження традиційного гончарства та збирання етнографічних матеріалів» [11], адже підготовка й проведення експедиції вимагають від її учасників певних знань і вмінь, які забезпечують її успіх. Під час підготовки програми-запитальника «було враховано досвід укладання керамологічних розділів народознавчих програм ХІХ – першої половини ХХ століття, насамперед досвід укладання Київською губернською земською управою найбільш ґрунтовної програми для опису гончарного промислу» [12]. Власне, це видання стало першою суто керамологічною програмою-запитальником, як на теренах колишнього Радянського Союзу, так і в Незалежній Україні. У ній не лише було охоплено всі галузі гончарного виробництва, а й передбачено збирання фото- й відеоматеріалів, аудіозаписів, пошук фольклорних матеріалів, фіксацію термінології, висвітлення історичного розвитку ремесла й побуту гончарів та їхніх родин тощо. Програма не втратила своєї актуальності й нині, вона може слугувати універсальним помічником сучасним музейним працівникам у проведенні керамологічних експедицій, зокрема нею користуються у всіх експедиціях співробітники Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному й нині.

Згадана програма не єдиний запитальник для дослідження гончарства, розроблений співробітниками Музею-заповідника. Зокрема, на початку ХХІ століття, коли було відновлено систематичні керамологічні експедиції по гончарних осередках, Світланою Литвиненко, молодшим науковим співробітником Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, розроблена й надрукована «Програма-запитальник для збирання гончарської лексики» [13], Віктором Міщанином − анкета для дослідження гончарства Опішного («Гончарство Опішного в іменах його майстрів», 2007). Обидва запитальники успішно апробовано в польових умовах.

Одночасно Музей-заповідник прагне поділитися своїми знаннями в застосуванні їх на практиці. 1995 рік прикметний тим, що саме цього року проведено першу комплексну польову експедицію. Спільно зі співробітниками Музею-заповідника Людмилою Гурин, Світланою Козачою, Лідією Хохлачовою працювали науковці Інституту народознавства НАН України Галина Івашків, Стефанія Гвоздевич, Василь Сокіл. У червні 1995 року вони обстежили окремі осередки Кіровоградської, Черкаської та Полтавської областей. Як результат, нові унікальні експонати у фондах музею. Проведення подібних експедицій є важливим фактором, як для обміну досвідом, так і для налагодження подальших професійних стосунків. Загалом, співробітниками Музею-заповідника організовано, проведено й документально оформлено етнографічні експедиції до провідних гончарних осередків майже всієї України: Вінницької, Волинської, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Львівської, Полтавської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернігівської, Чернівецької областей та Автономної республіки Крим, унаслідок чого в Музеї-заповіднику сформовано велику керамологічну колекцію, аналогів якої нині немає в жодному музеї України.

Серед документів Музею-заповідника – два накази Міністерства культури України, датовані 1990, 1992 роками, в яких йшлося про те, щоб зобов’язати «Дирекцію художніх виставок України передати у постійне користування Державному музею-заповіднику українського гончарства в Опішні твори художнього скла і кераміки» [14]. Згідно з наказами, до фондів було передано близько 60 творів із виставки, що проходила в Києві. Підставою стали листи-клопотання Музею-заповідника. Це унікальний випадок, коли вироби з виставки безкоштовно передали до фондів музею, розташованого в провінції, а не в столиці.

Ще один із шляхів поповнення фондової колекції Музею-заповідника – передача приватних колекцій кераміки, зібраних відомими особистостями впродовж тривалого періоду. Зокрема, Юрій Лащук передав свою збірку кераміки на зберігання в музей безкоштовно. Проходив цей процес у три етапи − у 1995, 1997 й 1998 роках. Збірка нараховує 1019 одиниць збереження [15]. Це переважно фрагменти кахель і посуду, але є й цілі форми – близько 100. 1995 року Юрій Лащук передав значну частину своєї колекції (452 одиниці збереження). Подаровані предмети репрезентують гончарство більшості областей сучасної України. Зокрема, представлено вироби з Волині, Житомирщини, Закарпаття, Запоріжжя, Івано-Франківщини, Кіровоградщини, Київщини, Полтавщини, Сумщини, Тернопільщини, Черкащини, Чернігівщини. Також є глечик, виготовлений у Городні (Республіка Білорусь). Колекція достатньо велика і в типологічному плані. У ній є макітри, миски, тарелі, глечики, дзбанки, горщики, баклаги, кахлі, декоративна скульптура, іграшка, а також багато фрагментів різних форм. Лише в кількох виробів зазначено автора, більшість же робіт – твори невідомих майстрів. Датовано вироби переважно кінцем ХІХ – початком ХХ століття. 1997 року передано ще частину колекції (500 одиниць збереження). Це фрагменти посуду, кахель і одна ціла форма. На жаль, цю частину колекції неатрибутовано: немає ні року виготовлення, ні місця, ні автора роботи. Лише одна річ, яка надійшла того року, має всі необхідні дані. Це декоративна таріль, виготовлена Степаном Лащуком у Львові 1996 року.

1999 року до музею надійшла решта предметів із колекції Юрія Лащука. Прикметно, що вироби, передані в останній рік, здебільшого повністю атрибутовані. Зокрема, колекція поповнилася творами відомих українських гончарів: Карпа Білоокого (Смотрич, Хмельниччина), Івана Баранюка й Олекси Бахматюка (Косів, Івано-Франківщина), Марії Пазюк (Коломия, Івано-Франківщина), Василя Масюка (Дибинці, Київщина), Михайла Біласа й Михайла Галаса (Вільхівка, Закарпаття) тощо.

1996 року до фондів Музею-заповідника потрапила ще одна приватна колекція, зібрана мистецтвознавцем Володимиром Титаренком (79 предметів). Це зібрання репрезентує здобутки гончарів Вінниччини, Івано-Франківщини, Київщини, Полтавщини та Хмельниччини. Переважають миски, однак є й інші види посуду та зооморфні скульптури. Значним надходженням 2002 року стала приватна колекція київського художника-кераміста Володимира Онищенка (понад 300 предметів). Автор передав її безкоштовно за умови – організація авторської виставки в Музеї-заповіднику. Тож співпраця з власниками колекцій кераміки часто завершувалася поповненням фондів Музею-заповідника рідкісними збірками кераміки.

З 1997 року Музей-заповідник започаткував новітні керамологічні акції, результатом проведення яких стало поповнення музейних фондів виробами сучасних художників-керамістів, народних майстрів-гончарів, студентів художніх навчальних закладів і початківців у гончарному ремеслі. На базі Музею-заповідника почали проводити всеукраїнські, національні, міжнародні симпозіуми, дитячі фестивалі, конкурси кераміки тощо. Результатом проведення конкурсів стало створення на території Музею-заповідника унікальної в межах України Національної галереї монументальної кераміки просто неба (понад 200 монументальних скульптур). Окремі вироби розташовували, прив’язуючись до конкретної місцевості, окремі – на вільній території. Нині ця експозиція є стаціонарною, вона періодично поповнюється новими експонатами, без неї подвір’я Музею-заповідника не є цілісним. Це родзинка екскурсійного маршруту музею.

Частина великої колекції іменних панно, створених під час вищезазначених заходів, і нині прикрашає приміщення Музею-заповідника. Декоративна скульптура та посудні набори неодноразово експонувалися на виставках, створених співробітниками Експозиційного відділу.

Упродовж 2003−2015 років достатньо ефективною була закупівля глиняних виробів на антикварному базарі. Такі поїздки проводилися щомісячно. Музею вдалося значно поповнити свою колекцію виробами з території західних і центральних областей України (Івано-Франківщина, Хмельниччина, Вінниччина, Тернопільщина, Чернігівщина, Кіровоградщина тощо). Саме поїздки на антикварний базар сприяли тому, що впродовж 2015–2016 років Музей-заповідник цілеспрямовано займався пошуком і придбанням виробів Львівської експериментальної кераміко-скульптурної фабрики. У результаті цих пошуків, зібрано понад 400 предметів цієї фабрики. Нині в Україні немає аналогів цієї колекції.

Завдяки широкомасштабній діяльності Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, стало можливим формування унікальної найбільшої в Україні керамологічної колекції, що репрезентує здобутки гончарів у різні історичні періоди з усіх етнографічних регіонів України. Колекція постійно поповнюється новими матеріалами, а співробітники музею шукають нові шляхи її розширення.

Кульбака Валентина Іванівна (06.05.1971) – завідувач Наукового відділу фондової роботи (Опішне, Україна). Закінчила Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка (2000).

Канівець Оксана Олександрівна (25.04.1983) – зберігач Наукового відділу фондової роботи (Опішне, Україна). Закінчила Харківський університет внутрішніх справ (2006).

Плоха Ольга Василівна (16.03.1992) – зберігач Наукового відділу фондової роботи (Опішне, Україна). Закінчила Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука(2015).

Перепелиця Наталя Василівна (17.01.1985) – зберігач Наукового відділу фондової роботи (Опішне, Україна). Закінчила Полтавську державну аграрну академію (2007).