Шевченко Олексій Григорович

Шевченко Олексій Григорович народився 29 березня 1959 року в селі Шпилівка Сумського району, Сумської області.

Батьки Шевченко Григорій Трохимович 1936 р. н. та Шевченко Євдокія Іванівна 1938 р. н. за походженням селяни.

З НАГОДИ 60-ЛІТТЯ

ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ НА НИВІ УКРАЇНСЬКІЙ

ЗВІТ О. Г. ШЕВЧЕНКА ПЕРЕД ДРУЗЯМИ ТА ВСІМА, КОМУ

ДОВЕЛОСЯ БОРОТИСЯ ТА ХТО БОРЕТЬСЯ ЗА ТЕ,

ЩОБ УКРАЇНА БУЛА

1974 – закінчив Шпилівську восьмирічну школу та вступив до Сумського професійно-технічного училища № 2 для набуття спеціальності електрогазозварювальника. Паралельно відвідував секції боротьби та боксу, а також музичну студію.

Вважаючи, що тим підтримую Україну, (окрім окремих випадків), завжди розмовляв лише українською мовою.

1977 – служба в Радянській армії. Там вперше дуже гостро зіштовхнувся з «дружбою народів». За українську мову та заперечення твердження росіян про те, що рано чи пізно всі народи СРСР стануть росіянами, був жорстоко побитий

залізними прутами зі спинок ліжок, хоч у ситуації 1 проти 15 чоловік без того можна було б і обійтися. У результаті поламані ребра та декілька місяців плював кров’ю. Переконавшись у тому, що не зламали, «друзі-росіяни» вчинили спробу «випадкового» розстрілу. Під час нічних бойових стрільб поставили на охорону полігона, як виявилося, за мішенню, по якій усю ніч, використовуючи тепловізори, стріляли з крупнокаліберних кулеметів. Живим залишився дивом. Тоді й зрозумів вимовлену напередодні одним із «доброзичливців» фразу: «А знаєш, хахол, что на ученіях допускается какой-то процент несчастних случаєв…».

Запам’яталося ставлення в полку, де служив представників різних народів до українців, україномовності та українськості. Позитивно сприймали українців та україномовність більшість: україномовних українців, грузини, осетини, дагестанці, чеченці, білоруськомовні білоруси,. З їхнього боку відчувалася солідарність. Негативно українську мову, прикмети та українське походження здебільшого сприймали: росіяни, молдавани, гагаузи, азербайджанці, казахи, російськомовні білоруси. З їхнього боку постійно відчувалася неприязнь та недовіра. Нейтрально до проявів українськості ставилися – чуваші, казанські татари, та вірмени.

1979 – Стихійна участь у дисидентському русі  — початок літературної діяльності. За низку творів, спрямованих проти русифікації, схоплений представниками КДБ, та був ув’язнений у «психушці» селища Високе

(Охтирський району Сумської області). Батьки змушені були продати корову, щоб викупити із неволі ледве живого. Вийшов з лікарні із підірваним здоров'ям. Деякий час не було сили волі ні підвестися з ліжка, ні ходити, зникла властивість бачити кольори і світ був як у чорно-білому телевізорі. Тіло сковували загальмованість та сповільнення реакції. За рік-два майже все це зникло, адже молодий організм (20 років) поволі відновлювався. Залишилися лише довготривалі наслідки, які дошкуляють і досі. Все наступне життя доводиться боротися з періодичними приступами фізичного безсилля та слабкості. Інколи для того щоб перекласти папірець з місця на місце потрібні додаткові зусилля. Після такого «лікування», за словами одного з лікарів, нервові зв’язки стали, як спіраль у прасці, тому організму, на ті ж самі дії, доводиться витрачати енергії набагато більше, ніж витрачають на те ж саме люди, яких так не «лікували», Періодично, час від часу, після будь-яких навантажень вище середніх настає фізична слабкість, час від часу до неї додається противний біль у м’язах, тіло сковує, що заважає рухатись. Це нагадує життя у скафандрі, який стримує рух і вимагає постійної боротьби з собою.

1980  — Дещо оговтавшись від «лікування», працюю на заводі імені Фрунзе у Сумах електрозварювальником. У цей час у рідному селі Шпилівка організовую український вокально- інструментальний ансамбль. На музику найпопулярніших світових хітів пишу українські тексти і таким чином популяризую українську мову. У головному складі ансамблю були: Олексій Шевченко, Олександр Пасікута, Валерій Борзаниця, Василь Срібняк. Солісти – Ольга Ільченко, Лариса Шевченко. Художній керівник – Олександр Воробйов із Сум.

1981 – початок навчання в Сумському державному педагогічному інституті Імені А. С. Макаренка (тепер Сумський педуніверситет) на філологічному факультеті за спеціальністю «українська мова та література». Це час розгулу русифікації. Щоб показати, що Суми були є і будуть українськими, серед студентів різних факультетів знаходжу таких, які писали українською. Це були: Ніна Гавриленко, Михайло Попільнюх, Василь Пазинич, Юрій Андрусенко, Сергій Пономаренко, Сергій Бойченко та інші. Організовую творчий колектив, який виступає зі своїми творами в навчальних закладах та трудових колективах. Сам у цій групі виступаю як український бард.

1982 – у ролі українського барда брав участь у гастролях творчого молодіжного агітпотяга. Виконував власні пісні та пісні на слова українських поетів-земляків, зокрема Миколи Лазарка, Сергія Пономаренка та інших. За задумом організаторів, виступали в населених пунктах, які знаходилися не далі як за 100 кілометрів по обидва боки від українського і російського кордонів. Тоді почув, що у багатьох селах і навіть містечках на території Росії багато людей ще розмовляють українською мовою.

1983 – працюю в найбільшій будівельній організації області – комбінаті

«Сумпромбуд» кореспондентом газети «Строітєль».

1984 - задумую літературно-мистецько-краєзнавче товариство, мета діяльності якого - популяризація найкращих пісенних та літературних українських творів, написаних земляками, поширення знань про видатних земляків-українців, які прославили Сумщину і Україну.

1985 — дружина Людмила Шевченко (письменниця Людмила Ромен) пропонує назвати товариство «Спадщиною». Першими його активістами були: Олексій Шевченко, Людмила Шевченко та студенти педінституту Юрій Плющенко та Пантелеймон Доля. Товариство не реєстрували, а місце для зібрань вдалося знайти у Палац Культури імені Фрунзе, обійшовши з таким проханням перед цим майже всі можливі установи в Сумах. Кімнату для зібрань надав єдиний на той час україномовний керівник у сфері культури, директор палацу Ярослав Ярополкович Цибульський, виходець із Західної України. 1985 - розгром «Спадщини», виключення з інституту, позбавлення роботи та черги на чотирикімнатну квартиру, яку повинен був одержати через місяць, тому що на той час родина мала трьох малих дітей-дошкільнят, дружина інвалід та умови проживання нестерпні.

1986 - повна ізоляція, через залякування органами КДБ друзів та знайомих.

1987 — все більше відчувалася перебудовча відлига, дихати стає легше і тоді організовую в Сумах осередок прихильників української мови. Прихисток для нього давала викладач української мови Сумського будівельного технікуму Н. С. Вірченко. На все життя запам’яталися «Вечорниці», які можна було назвати і «Святом українських вареників», яких господиня разом із студентами підготувала аж сім видів. Зустріч відбулася у класі Ніни Степанівни. Були запрошені також і представники української творчої інтелігенції. Після того у вчительки з’явилися великі проблеми на роботі. Збиратися стало ніде, і осередок майже згорнув діяльність.

1988 – автор ідеї створення в Сумах Козацького товариства. Ідея виникла (як і всі інші патріотичні ідеї) інтуїтивно, хоч про козацькі товариства ніколи не чув. Звернувся за підтримкою до патріота з великими вусами і дуже козацькою зовнішністю, який багато розповідав про козацтво О. Крамаренка. Після такої пропозиції Крамаренко глянув, як на дивака, який несповна розуму, і нічого не відповів. Справа створення козацького товариства була відкладена, а я подумав: «Ну якщо вже такі люди не підтримують такої справи, то мабуть не має сенсу звертатися до інших».

1989 - один із засновників у Сумах Народного Руху України за перебудову. Делегат першого з'їзду НРУ. (До слова - ружина  — Л. Шевченко  — перша «рухівка» жінка на Сумщині, разом із викладачкою політехнічного інституту І. Предборською).

- Після декількох безуспішних спроб поновитися у Сумському педінституті, здав документи та поновився на навчання у Ніжинському педагогічному інституті та закінчив його. 

— на першому з'їзді Товариства української мови в Києві обраний членом правління Всеукраїнського Товариства української мови.

Після цього відчув припинення блокування своєї діяльності спецслужбами, громадською роботою стало займатися легше. Разом з краєзнавцем та істориком М. Маньком відновлюємо товариство «Спадщина» та реєструємо його. Підтримую прохання М. Манька зробити його головою товариства. Згодом переконався, що першими (і «Спадщину» і Товариство української мови, й НРУ та «Просвіту») очолили люди, пов’язані з КДБ.

— шукаю проукраїнських кандидатів у депутати для участі у перших демократичних виборах. Тоді якраз у населення був, мабуть, найбільший в історії патріотичний підйом, і люди, які йшли у депутати від патріотичних і демократичних сил, мали великі шанси. Організовую висунення кандидатів та виборчу компанію, результатом чого стало виникнення неформальної депутатської групи «Слово» у Сумській міськраді кількістю до 40 чоловік. Діяльність цієї групи стала поштовхом першої українізації в місті та вирішальною в організації переведення російськомовних навчальних закладів на українську мову. Після цих виборів у мене раптом з’явилася думка: «Чому ніхто не запропонував стати депутатом мені?»

1990  — автор ідеї, ініціатор створення Сумського козацького товариства та його засновник. Створення товариства стало можливим лише після того, як познайомився з на той час депутатом Сумської міської ради Олександром Реутою, (у якого навіть зберігся документ про його козацьке походження). Козацьке товариство було зареєстроване. Я, О. Г. Шевченко - головний писар Сумського Козацького товариства. Серед засновників організації були ще: Олександр Реута, Валерій Хоменков, В’ячеслав Артюх, Володимир Реута, Володимир Ломака, Андрій Скрипняк, Олександр Кавунник, Олександр Бєляєв, Юрій Скрипник, Володимир Баюра, Володимир Майборода, Олександр Лоза, Олександр Мислівченко, Михайло Тельпухов, В’ячеслав Костенко та інші – всього 22 чоловіки. У цей же рік - один із головних організаторів, разом з отаманом Олександром Реутою поїздки на свята козацької слави в Запорізьку область. Було три автобуси до 100 чоловік учасників від Сум, з наметами, харчами, казанами, символікою, атрибутикою, в українських вишиванках, а дехто і в козацьких одностроях.

Взяв на себе відповідальність за пошук коштів, організацію транспорту, підбір делегатів. Також організував відеозйомки поїздок делегації на свято та створення фільму про поїздку на святкування 500-ліття українського козацтва.

Дещо пізніше майже всі відеокасети із записом фільму були подаровані представникам української діаспори на одному з перших її зібрань у Києві.

Того ж року організував «Козацький ансамбль». Художнім керівником була — Людмила Шевченко (творчий псевдонім Ромен). Учасники цього творчого колективу вперше на Сумщині у жовтні 1990 року привселюдно виконали Гімн України під час першого підняття в Сумах та на Лівобережній Україні Українського Національного Прапора. . Головними солістами ансамблю тоді були: Людмила Шевченко, Андрій Скрипняк, Юрій Скрипник, Галина Кавунник, колишній соліст філармонії Олександр Мислівченко, Олексій Шевченко, Олександ Реута, Ведучим був неперевершений знавець історії козацтва Валерій Хоменков. Як адміністратору ансамблю мені вдалося забезпечити його фінансуванням. Два роки учасники одержували зарплатню. Записи виступів ансамблю збереглися в архіві тодішнього керівника НРУ - В. Б.Осадчого.

Далі довелося бути організатором поїздки сумської делегації на «Ланцюг злуки» у Київ. Знайшов бажаючих поїхати, транспорт і половину коштів на плату автобусів (іншу половину – О. Піскун, викладач СДУ, один з перших рухівців у Сумах). У Київ поїхали тоді близько 100 патріотів. Спочатку не було ніяких проблем. Та влада у той час ще намагалася не допускати українських патріотичним подій. Увечері хтось почав тиснути на керівництво автоколони, вимагаючи, щоб вони не надавали автобуси. Рішення виділити автобуси було прийнято лише за годину до поїздки, і, хто у цьому зіграв вирішальну роль, невідомо, напевне, директор автоколони.

Також довелося бути ініціатором та організатором в Сумах концерту переможців першого Всеукраїнського конкурсу Червона рута. Знайшов на цей захід кошти на оренду зали Театру імені Щепкіна, проживання в готелі, харчування, переїзд артистів за маршрутом Київ-Суми-Запоріжжя. Третину квитків у залі було закуплено для активістів українських організацій та їхніх родин. Коли вже було все готово для зустрічі гостей, за все заплачені кошти і артисти виїхали з Києва, раптом тодішній директор театру О. Бойцов став відмовлятися надавати приміщення. З ним тоді відбулася драматична розмова у якій він зізнався, що якщо дозволить виступати, то може втратити посаду, але він усе ж ризикнув і концерт відбувся.

1991 - Коли тодішній Народний депутат УРСР О. І. Піскун, повідомив мене про можливість отримати комп'ютери, які подарували українці Америки і направити їх на Суми, я порекомендував підтримати ними недавно відкриту у Сумах першу українську гімназію та організував перевезення обладнання.

1992 у гімназії організував з друзями: Мирославою та Олександром Бєляєвими, Людмилою Федевич, Сергієм Початком, Антоніною Охріменко, Андрієм Довгалем та іншими - «Школу української культури», яка працювала на громадських засадах. Незважаючи на те, що дехто зі штатних працівників школи не розумів, як це можна працювати на ентузіазмі і навіть шкодив, школа діяла 2 роки і була згорнута на знак протесту після того, як директор К. І. Бондарєва відмовилася надати спортивну залу для відкриття секції козацьких єдиноборств.

1992 – Дізнавшись про те, що під виглядом вчителів англійської мови в Україну хочуть приїхати українці з Америки, які ще ніколи не мали змоги бути в Україні і їх нікому прийняти на Сумщині, взяв на себе ініціативу та відповідальність за запрошення їх у Сумську область. Перед цим знайшов населені пункти, де їх прийняли, кошти для харчування та проживання. У Сумах для двох груп відшукав бажаючих відвідувати курси. Був здивований тим, що українські емігранти та їхні діти й онуки, які приїхали із США, своїм менталітетом нічим не відрізняються від українців в Україні. Особливо ревно вони зберегли всі недоліки українського характеру, зокрема дику українську поетичну уяву, яку українці часто вважають реальнішою за реальність. Єдине чим вони відрізнялись – умінням постійно усміхатись та поступатися при вході у двері.

1994  — у зв’язку з відсутністю в Сумах україномовного і українського середовища стаю автором ідеї та організатором об'єднання батьків і дітей «Українська родина». Завданням її було: «виявляти в Сумах україномовні, патріотичні родини, познайомити між собою батьків, дітей, надати дітям та батькам поглиблених знань з української культури та знань, які б підвищували конкурентоспроможність у житті». Першими учасниками цього проекту були родини: Шевченків, Бєляєвих, Кавунників, Абрамових. «Українська родина» працювала у Сумському Палаці дітей та юнацтва близько року, проте змушена була припинити роботу через українофобську позицію тодішньої директора Палацу В. І. Бочарової, яка відмовилася надавати приміщення через непідтримку представниками родини «двуязичія». Приміщення не стало - і родину було ніде збирати. Але цю ідею багато років в межах своїх можливостей впроваджувала у своїй роботі з дітьми на базі гуртка українського художнього ткацтва Мирослава Бєляєва.

Справедливо буде згадати, що першими благодійниками, яких я знайшов для підтримки українського відродження ще в дев’яності роки, були керівники приватних підприємств у Сумах: Олег Гринішак - директор кооперативу «Граніт», Юрій Граділь – директор фірми «Архпроект» та його заступник Сергій Рибачок, Станіслав Граділь – директор архітектурної фірми «Архіград», Сергій Початко, та Володимир Шкробот – керівники підприємства «Фаворит». Директори державних підприємств: Олександр Баня – «Сумського міського молодіжного центру», Михайло Рудченко - Сумського цегельного заводу, Олександр Помазановський – Тростянецького заводу «Електропобутприлад», Роман Рапій – керівник Охтирського нафтогазового управління.

Підприємницька діяльність 1992 року, коли перший голова СОТ «Просвіта» В. П. Казбан відмовив взяти на роботу в товариство, організував приватне виробничо-комерційне підприємство «Січ». Керуючи підприємством, уперше в області, а можливо, і в Україні на той час, впровадив модель українського протекціонізму – давав роботу та заробіток людям, які зарекомендували себе патріотами й долучалися до розвою української культури та підтримки української мови.

Взяв на роботу співголів Спілки української молоді «Сумщина» В. Лущика та М. Наземця, голову Сумського козацького товариства О. Реуту з синами Андрієм та Анатолієм, українських активістів того часу М. Самуся та О. Лозу. Особливо намагався підтримати заробітком патріотів-інтелігентів, які в нашій державі ще ніколи не цінувались. Найбільше це вдавалося на будівельно- опоряджувальних роботах, супроводженні вантажів, торгівлі. У підприємстві «Січ» у різний час працювали такі відомі люди Сумщини, як професори В. Положій, І. Мозговий та О. Кузема. Відомий у світі художник-україніст В. Ломака, Заслужений артист України М. Ластовецький, діти директора театру імені Щепкіна О. Бойцова, співак та художник О. Мисливченко, різьбярі О. Киселів та С. Скляр, краєзнавець та історик М. Карпенко, учитель С. Початко, та інші. Участь згадуваних людей у роботі підприємства була мотивована великою економічною кризою того часу в Україні. Інтелігенції тоді коштів або платили дуже мало, або й зовсім не платили.

З того часу запам’ятався випадок. Одного разу, коли О. Г. Шевченко розставляв представників інтелігенції на Центральному базарі на торгові місця, (а тоді ще було, хто де стане) він зіштовхнувся з циганами. Старший серед циган, почувши від нього українську мову гучно покликав всіх навколишніх циган і сказав: «Ось подивіться, є один українець! Один серед усіх.» А після того, коли цигани переконалися, що вся Шевченкова команда розмовляє лише українською, ділилися з українцями вигідними торговими місцями.

Зате за час підприємництва довелося зіштовхнутися з представником КРУ за прізвищем Шевченко, який вийшов на ПВКП «Січ» по наводці якихось «доброзичливців». Розмовляв він підкресленою російською мовою. Злішої і упередженішої людини в житті зустрічати більше не довелося. Складалося враження, що керівника підприємства і фірму він хоче розідрати. До слова. Як з’ясувалося, керівником групи, яка супроводжувала О. Г. Шевченка під час арешту, теж був офіцер на прізвище Шевченко. Але то вже був улюблений прийом «КГБ», щоб українець на очах у всіх пожирав українця.

Слід згадати, що дуже допоміг тоді, замовляючи будівельні та опоряджувальні роботи, Я. Бровко – директор Сумського комбінату хлібопродуктів. У себе на підприємстві він організував та опікувався народним хором, який був одним із кращих в Україні.

ВКП «Січ» у міру можливостей теж підтримувало фінансово патріотичні організації СУМ, НРУ, Козацьке товариство. О. Г. Шевченко виділив кошти на додатковий тираж книги земляка і співака, Народного артиста України Анатолія Мокренка «В серці моїм Україна». Книга була безкоштовно розповсюджена по бібліотеках навчальних закладів Сумської області.

• Головна рада
• Міжнародний мовно-літературний конкурс учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка^{[недоступне посилання з серпня 2019]}
• «Просвіті» в Сумах бути!