Штюкофен

Штюкофен (нім. Stückofen) — металургійна піч для виробництва заліза, в якій в залежності від умов процесу можна було отримувати або сиродутне залізо — крицю (у напівтвердому стані, у вигляді шматка) або рідкий чавун. У штюкофенах у німців і подібних печах у інших народів вперше в історії європейської металургії було отримано залізо не тільки у напівтвердому, а й у рідкому стані (у вигляді чавуну).

Штюкофен.
Штюкофен.

Назва

Назва «штукофен» походить від німецьких слів Stück — «шматок», «криця» й ofen — «піч». У німецькій мові також трапляється назва Wolfofen, де Wolf означає «криця». У французів такі печі називалися fourneau a loupe, у англійців high bloomery furnace, у шведів селянськими або осмундівськими від «осмунд» — криця. Штукофенам співставляють також домниці[1].

Історія

Протягом двох тисячоліть у Європі для виробництва заліза користувалися невеличкими сиродутними горнами. Однак, такі горна були малопродуктивними і зростання попиту на метал примусило металургів шукати методи підвищення продуктивності горен. У Південно-Західній Європі, спочатку у іспанських, а потім і у французьких Піренеях були розроблені горна, що отримали назву каталонських, в яких зростання продуктивності було досягнуто інтенсифікацією подачі дуття і безперервністю процесу. У Північній Європі, у Скандинавії й у Альпах в VII—VIII століттях металурги почали будувати більші горна, вищі від зросту людини, які на початок 2-го тисячоліття будувалися вже заввишки понад 4 м. В середині ХІІІ століття штукофени використовувалися у Зігені у Німеччині.[2]

На території України з ХІІІ ст. в окремих місцях з'явилися домниці, які можна порівняти з високими печами типу штукофен західного середньовіччя.[3]

Опис штюкофена є у книжці Агріколи «De Re Metallica».

Будова

Штукофени являли собою циліндричну піч, розширену всередині, заввишки від 6 до 15 футів, горішній отвір близько 1 1/3 фута, у широкій частині посередині 4 фути, а знизу на дні 2 1/2 фути.

Робота

Крицю виймали щоденно. Тижневе вироблення заліза доходило до 250 пудів.[1] Штюкофен давав від 100 до 150 тон металу на рік, навіть якщо не працював під час посушливого літа, коли річки були не дуже повноводні для забезпечення повітродувних засобів енергією.[2]

Продукт отримували твердим або інколи незначно оплавленим. При відхиленнях від процесу отримували чавун, який виходив з печі у рідкому стані під час випуску шлаку. Чавун був ламким і не піддавався куванню й вважався браком. Скоріш за все чавун був несподіванкою для середньовічних металургів. Вважався браком. Його завантажували у штукофен і ще раз переплавляли.

Згодом знайшли застосування й для нього — у виготовленні ливарних виробів. Потім освоїли виробництво заліза з чавуну.

Див. також

Посилання
  1. Доменное производство // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
  2. Blast furnace — Theory and Practice. Volume I. New York, 1984. Pp. 5 — 8.
  3. Развитие металлургии в Украинской ССР. — Киев.: Наукова думка, 1980. — 960 с., ил.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.