Юліуш Лукасевич

Закінчивши гімназію в Житомирі, розпочав навчання в Політехнічному університеті Санкт-Петербурга, беручи активну участь у діяльності польських самостійницьких організацій. З 1914 року входив до Польської військової організації[6]. Після утворення Польської ліквідаційної комісії з питань Царства Польського був особистим секретарем голови комісії Олександра Ледницького, а потім першим секретарем Представництва Регентської ради у Москві.

Після відновлення польської державності в листопаді 1918 вступив на дипломатичну службу Другої Речі Посполитої і 1921 року очолив Східний департамент Міністерства закордонних справ, підтримуючи проєкт федерації Пілсудського[6].

З 1 вересня 1921 до 1 вересня 1922 року був секретарем польської дипмісії у Парижі, після чого повернувся на посаду глави Східного департаменту Міністерства закордонних справ. Із 16 травня по 1 серпня 1924 року входив до польської делегації в Лізі Націй, повернувся до керівної ланки МЗС, де 1925 року піднявся по кар'єрних щаблях до посади директора Політичного-економічного департаменту Міністерства закордонних справ. 12 жовтня 1926 року призначений посланником Польської Республіки в Ризі, виконував місію до 23 січня 1929 р. Потім, до 22 травня 1931 р., працював директором Консульського департаменту. У 1931–1932 роках був посланником Польської Республіки у Відні, з 1933 по 1934 рік — посланником Польської Республіки у Москві, де потім у 1934—1936 рр. був послом Польщі в СРСР (після взаємного підвищення цими двома державами рангу своїх дипломатичних місій до рівня посольства). З 20 липня 1936 по 7 листопада 1939 року — посол Польської Республіки в Парижі.

1938 року опублікував том есеїв під назвою «Польща — велика держава» (пол. Polska jest mocarstwem)[6].

Після вторгнення Німеччини у Польщу у вересні 1939 р. дуже енергійно вимагав від французьких цивільних і військових органів виконувати союзницькі зобов'язання Франції щодо Польщі, викладені в договорі та підтверджені військовою конвенцією, затвердженою 4 вересня 1939 року. Був причетний до присяги Владислава Рачкевича як президента у вигнанні, і саме він рекомендував генералу Владиславу Сікорському командувати польською армією у Франції[6]. Після створення в Парижі польського уряду у вигнанні під головуванням Владислава Сікорського французька сторона змусила Лукасевича до відставки з посади польського посла. Він виїхав у Велику Британію, не прийнятий на державну службу людьми генерала Сікорського.

Після відставки став у жорстку опозицію до уряду Сікорського[6]. Після поразки Франції (1940 р.) у липні 1940 в Лондоні написав листа президенту Владиславові Рачкевичу, в якому звинуватив генерала Сікорського у направленні відкритого листа[6] про створення 300-тисячної польської армії на боці СРСР, розвалі підрозділів Польської армії у Франції[6], втраті золота Банку Польщі, а також зайнятті двох посад — голови Ради Міністрів і верховного головнокомандувача — внаслідок чого той не міг виконувати державних обов'язків. Цей відкритий лист Лукасевича був основною причиною тимчасової урядової кризи в уряді Польської Республіки у вигнанні, коли президент відправив у відставку генерала Сікорського з посади прем'єр-міністра, але вже наступного дня призначив Сікорського на цю посаду[6] під тиском групи польських офіцерів і після невдалої спроби сформувати уряд Августа Залеського.

Після Другої світової війни Лукасевич залишився у вигнанні. Був, зокрема головою Ліги незалежності Польщі, створеної послідовниками Пілсудського, заступником голови 3-ї Національної ради Польської Республіки [6], віце-президентом Інституту досліджень міжнародних справ у Лондоні (1947—1950). З грудня 1947 року перебував у США, намагаючись заручитися підтримкою американських політиків. Під час президентства Августа Залеського був серед своїх прихильників. 1950 року знову поїхав у США, але не зумів зацікавити американську адміністрацію польськими справами і навесні наступного року повідомив еміграційну владу в Лондоні про провал своєї місії. У цей період він також упав у депресію через безсилля щодо американської адміністрації, що зокрема відзначав Вацлав Єнджеєвич. Лукасевич боявся повернутися в Лондон, уважаючи свою поїздку до США ганьбою[6].

Помер від самогубства близько 2-ї години ночі, повісившись у квартирі, яку винаймав. Він не залишив записки про самогубство, що породило необґрунтовані чутки про вбивство, скоєне радянськими спецслужбами [6].

• Командорський хрест із зіркою Ордена Відродження Польщі (1936)[7]
• Командорський хрест ордена Відродження Польщі (2 травня 1923)[8][9]
• Медаль «Десятиліття здобутої незалежності»[9]
• Почесний нагрудний знак польського Червоного Хреста I ступеня (1935)[10]
• Орден Трьох зірок I і IV ступеня (Латвія)[9][11]
• Орден Білого лева II ступеня (Чехословаччина)[9][11]
• Почесний знак «За заслуги перед Австрійською Республікою» (Австрія)[9][11]
• Орден Хреста свободи II ступеня (Естонія)[9][11]
• Орден Корони II ступеня (Румунія)[9][11]
• Орден Білої троянди IV класу (Фінляндія)[9][11]
• Орден Почесного легіону IV ступеня (Франція)[9][11]

• Łukasiewicz Juliusz w: Kto był kim w Drugiej Rzeczypospolitej (redakcja naukowa Jacek M. Majchrowski przy współpracy Grzegorza Mazura i Kamila Stepana), Warszawa 1994, wyd. BGW, ISBN 8370665691 s.103-104.
• Łukasiewicz J.: Dyplomata w Paryżu, 1936-1939: wspomnienia i dokumenty Juliusza Łukasiewicza, ambasadora Rzeczypospolitej Polskiej, wyd. rozszerz. oprac. Wacław Jędrzejewicz i Henryk Bułhak. Londyn 1989 Wyd. Polska Fundacja Kulturalna, ISBN 0-85065-169-7; wyd. 1 krajowe Dyplomata w Paryżu Warszawa 1995 Wyd. Warszawska Oficyna Wydawnicza Gryf i Instytut Historii Polskiej Akademii Nauk, ISBN 83-85209-43-3
• Drymmer W. T.: W służbie Polski, Warszawska Oficyna Wydawnicza "Gryf", Instytut Historii PAN, Warszawa 1998

• Archiwum Ambasadora Juliusza Łukasiewicza w zbiorach Instytutu Piłsudskiego
• Les relations polono-allemandes et polono-soviétiques au cours de la période 1933-1939 recueil de documents officiels République de Pologne, Ministère des affaires étrangères